Перейти до основного вмісту

Публікації

Усі подальші дописи блогу "Кіновізія" читайте тут: https://www.kilok.art/blog/

Після початку вторгнення “не на часі” виявилися багато раніше важливих речей. Серед них — і структурні зміни нашого сайту, точніше, сайтів, робота над якими велася довше, ніж хотілося б. Проте зараз має бути запущений проєкт, який видається нам незайвим і заради якого нарешті хотілося б об’єднати наших друзів. Отже: відтепер маємо один сайт і одну фейсбук-сторінку, що об’єднує всі проєкти родини Канівців — фільми “Тризуб Нептуна”, “Українська революція” і “Генерація волі”, книгу “Циндао-Відень-Київ”, кінодослідницький блог “Кіновізія” й різні додаткові та менш довговічні активності. Попервах вестимо сторінки паралельно (господи, ще одна!), себто дублюватимемо інформацію з нової сторінки на старі. Але поступово від цього відійдемо і, маємо надію, зекономимо кілька хвилин на корисніші речі. Чи чайок 🙂 Над назвою думали довго, потім вирішили не заморочуватися і назвалися просто КІЛок (Кіно/Історія/Література). І додали “art”, щоб було зрозуміліше, про що мова. Наші н
Останні дописи

Україна знову в огні. Довженко про війну

  Не знаю, чи варто зараз рекомендувати нашим читачам до «воєнної бібліотеки» «Щоденник» Довженка. Надто багато в ньому болю, і неприємної правди, й апокаліптичних картин війни. Вирішуйте для себе. Але в роки війни писав він і тексти для широкого загалу, і вже вони грають на внутрішніх струнах читача, пробуджуючи потрібні у воєнний час емоції — гнів, зневагу до ворога, впевненість у перемозі та її важливості для світу. Це те, що нам потрібно й зараз. Так, Довженко працював у радянській ідеологічній системі, проте думав і писав про українців і для українців. Крім того, він, навіть пишучи на так звані «гостроактуальні» для того часу теми, виходить за межі свого сьогодення. І, читаючи його, несподівано розумієш: автор говорить не лише зі своїми сучасниками, а й з людьми майбутнього, з тобою. Бо в текстах, створених під враженням картин Другої світової, бачиш панораму української історії далеко не лише 1940-х років ХХ ст.: зокрема, можна знайти тут свого роду покликання на політику Росі

Голуб миру на танку, або дещо про російську пропаганду в кіно. Частина І

  Російське пропагандистське кіно – як відомо, «мистецтво» для людей з міцними нервами і не менш міцним стравоходом. Утім, кінознавці – люди всеїдні, тож ми подивилися декілька зразків росагіткіно і готові провести вас колами альтернативної реальності, в якій Росія виступає мирною визволителькою, а Україна, Грузія і Захід – лютими завойовниками. Заодно черговий раз глянемо на технології формування пропагандистської картинки. Зрештою, фейк і агітаційне мистецтво – досить близькі родичі, опробуване в одному легко переноситься в друге… Головний посил інформаційний посил такого кіно – очікувано, визволення територій, які його потребують. Знову ж таки очевидно, але проговоримо: Росія тут виступає захисницею і миротворицею, країна, в яку ці території входять, – агресоркою, а Захід – «третім, що радіє»… ну, і час від часу втручається у справу у власних інтересах.   Так, схема ця успішно (ну, насправді не дуже успішно) втілювалася у фільмах далеко не лише про нинішню війну. Почнемо з Півні

Залп сміхом по ворогу

  Руїни Кремля, Путін, що плазує перед українським воїном, а той, розправивши архангельські крила і здійнявши вогненного меча, провіщає йому суд Божий – мрія, сон золотий кожного українця… і водночас – перша сцена патріотичної комедії Володимира Тихого «Наші котики».                                               (Як же тут стриматися, щоб не поставити?) Омріяна картина ця, втім, виявляється сном і тут: насправді фільм присвячено подіям далекого-недавнього 2014 року, коли російська агресія набирала обертів, а добровольці чи не активніше і успішніше, ніж державна система, рятували Україну. Невеликий загін таких охітних, що успішно розгромлює всі російські й сепаратистські загони, а заразом «виховує» наївну журналістку в правильному патріотичному дусі – нехитрий зміст фільму. Втім, як те і годиться комедії (тим більше, з елементами пародії), головне тут – не сюжетні перипетії, а те, як вони вирішені.      Розгорнута назва – «Наші котики, або як ми полюбили лопати в умовах обмеженої антите

Про справжні та вигадані сюжети

Як український режисер-документаліст, я довгі роки був проти того, щоб в художніх творах про нашу історію використовувати вигадані сюжети. Розрахунок був простий. Ми ж її довгий час не вивчали, отже, погано знаємо навіть головних діячів кожної епохи, а що вже казати про інших? При цьому маємо таку кількість надзвичайно цікавих біографій, що можна знімати в будь-якому жанрі…

Про Майдан

  В цей день у 2013 році наше життя пішло іншою колією, хоча мало хто це одразу збагнув.

«Легіон. Хроніка УГА 1918-1919 рр.»: кіно про народження національної армії... і не лише

  Вперше опубліковано: Пащенко Анастасія. Бої Української Галицької Армії // Кіно-Театр. - 2016. - №2. - С. 6-7. «Легіон. Хроніка Української Галицької Армії 1918-1919 рр.» Сценарист: Олександр Пагіря Режисер і оператор: Тарас Химич Оповідачі: Віктор Власенко, Януш Юхницький, Владислав Лучишин, Бернард Уліат Invert pictures, 2015 Як народжується національна армія?  Питання, що ставиться на кожному етапі державотворення. Гостро постало воно і сьогодні, в час, коли сформована раніше військова структура проходить правдивий гарт (доводячи власну недосконалість і необхідність реформування). Тому з особливим інтересом зараз сприймаються кінороботи, присвячені історії українського війська. Зокрема, цікаві паралелі можна побачити між подіями у відродженій Україні 1917 і 2013 років…  У вже минулому 2015-му відбулися одразу дві кінопрем’єри на тему творення армії в добу Перших визвольних змагань (1917-1921), відповідно про події в Українській і Західноукраїнській народних республіках: у

Анімаційні світи Давида Черкаського

  1. Від памфлета до притчі В історію світового кіно 1960-ті роки увійшли як період піднесення, причому не лише ігрового авторського кінематографу, але й анімації. В Україні, зокрема, в цей час відбувається нове її народження після тривалої паузи (перший період – 1920-1930-ті роки): у 1959 році, постановою ради міністрів УРСР, при Київнаукфільмі відкривається цех художньої мультиплікації. Очолив його представник «першого покоління» українських аніматорів Іполит Лазарчук, до якого долучилися Ніна Василенко, Ірина Гурвич і творча молодь – Цезар Оршанський, Алла Грачова, Марк Драйцун та ін. [1] Серед них – і одна з найяскравіших постатей в історії вітчизняної (і не лише) анімації Давид Черкаський.

Фантазійний кіноколаж від Веса Андерсона

  Створивши фантазійну картину модерну в «Готелі «Будапешт»», Вес Андерсон знов показує себе тонким стилістом у ««Французький вісник» від «Ліберті, Канзас Івнінґ Сан»». Цього разу матеріалом йому слугують французькі сімдесяті… хоча одразу обмовимося: куди більше тут відчувається шалений дух 60-х. Отже, ««Французький вісник» від «Ліберті, Канзас Івнінґ Сан»» – назва дещо оксюморонна. Вона одразу задає «фільмову оптику»: Франція поглядом американців. Але – не «пересічного американця» (хоч мотив «американської глибинки» звучить і в назві часопису, і в яскраво-бадьорих пейзажах кукурудзяних полів). Це погляд американського інтелектуала, що знає, відчуває і, головне, любить свій предмет. Їхніми очима ми і бачимо – точніше, їхніми матеріалами «читаємо» – строкату картину суспільного, культурного й навіть кримінального (з кулінарним присмаком!) життя умовної Франції умовних шести… сімдесятих. Закомпонувати фільм у структуру журналу – завдання направду непросте. Здається, ця конструкція от

«Останній поєдинок» Рідлі Скотта: в напрямку Середньовіччя

 Десь так на світанку своєї творчості Рідлі Скотт відзняв «Дуелянтів» (1977), психологічну драму на основі реальних подій, майже нереалістичну – як то нерідко буває в житті – історію про те, як двоє офіцерів наполеонівської армії роками раз за разом сходилися в герці. Був там свій герой (д’Юбер у виконанні Кіта Керредайна), був і антигерой (Феро – Гарві Кейтель) – протилежний полюс, переслідувач, «тінь». Гарві Кейтель і Кіт Керредайн у «Дуелянтах» Цього року режисер випустив у люди «Останній поєдинок», ніби закільцювавши свою творчість, чи, принаймні, якийсь значущий її відрізок. І знов – історична основа (лишень не наполеонівська доба, а Середньовіччя), знов Франція, знов чоловіки, пов’язані фатальним зв’язком, що їх доля з якоюсь насолодою знов і знов стикає лобами. Щоправда, тут уже маємо не два полюси напруги, а трикутник, у вершині якого – ти не помилився, ласкавий читальнику, – жінка. Саме вона остаточно розв’яже міцно сплетені долі обох, а як саме, дивіться самі, бо фільм того в