Кіновізія

  Зустріч з кінгівським «Воно» відбулася в мене вже в досить пізньому віці, причому в дещо специфічному контексті: під час роботи над рецензією на нову екранізацію (що вже обертається «прицільним», досить-таки навіть параноїдальним читанням). І, як водиться, автор повернувся іншим боком, незгірш як хатинка на курячих ніжках у казці. Так, «Кінг-шкільних-років-автор-жахастиків» і «Кінг-дорослого-читача-з-гуманітарною освітою» перетинаються – але й цілком різні. Для останнього тут знаходиться місце не лише гострому сюжету, яскравим героям і страхам різного рівня й глибини, а й психоаналізу, міфології… та суспільнознавству. На кшталт ідеї про те, що Воно – це Деррі, і Деррі – це Воно. На той момент, правда, ще важко (хоча й, відверто кажучи, можна було) уявити, наскільки дядько Степан мав рацію. І побачити втілення цієї тези настільки наочно. І настільки близько. На хвилі «перевідкриття Кінга» важко було втриматися від спокуси й не прозвати про себе новообраного главу держави Пеннівайзом

Ми розпочинали наш блог з допису « Історія України у фото і кіно: 3D-формат ». Так сталося невипадково, адже вже кілька років ми працюємо над переведенням кінохроніки періоду Української революції 1917-1921 років у 3D. Проект, в якому вона має бути застосована, називається « Генерація волі ».

Є книги для певного настрою. Є – для певного часу доби. Сьогодні мова піде про книги «нічні». «Книга вигаданих неістот» Євгена Ліра й Кшисі Федорович, «Пісні тіней і порожнечі» поетів українських двадцятих, зібрані тим самим Євгеном Ліром, вийшли у «Домі Химер» – молодому видавництві, що спеціалізується на «темній» літературі. «Темними» у найкращому сенсі слова є й ці книги.

  Не знаю, чи це ознака того, що наш блог вже сходить на пси, але ми вирішили зробити крок до мейнстріму. Ну, майже. Бо котиків не буде. Буде Машенька, тому що чоловік рішуче сказав мені: «Пиши не про туринського коня, а про білогородську мишу».

 1920 рік, німецька колонія в степах України, дружба німецького й єврейського хлопчика на тлі неймовірної змови проти одного з більшовицьких лідерів… Звучить досить інтригуюче (хоч і не без кон’юнктурщинки), чи не так? Лишається дізнатися, наскільки виконання відповідатиме задуму.

Свято українських добровольців, що його країна відзначала вчора, надихнула на спогади про те, як силами добровольців знімався і наш фільм. Добровольці рятували Україну не тільки в часи нинішньої війни. Враховуючи довгий досвід бездержавності, дуже часто на порятунок українці могли очікувати тільки від добровольців.

Для мене особисто, як і для багатьох українців, вже давно стало доброю традицією, що незабаром після початку календарної весни ми вшановуємо пам’ять Тараса Шевченко. Це настільки увійшло в життя, що виникла певна автоматична асоціація: весна — Шевченко. До 1917 року, попри усі заборони, цю дату також святкували. Інколи і деінде майже офіційно, як, наприклад, описано в Дмитра Дорошенка: На весну 1902 року, десь у березні чи на початку квітня, українська колонія в Петербурзі святкувала Шевченкові роковини. Звичайно в день смерти поета відправлялася урочиста панахида в Казанському соборі… Увечері (не завжди того самого дня, часом і значно пізніше) відбувався концерт, чи як казали в Галичині, академія. Порівнюючи не так давно перед моїм приїздом уряд почав дозволяти Шевченківський концерт, перед тим святковано пам'ять Шевченка напівприватним бенкетом десь у ресторані. http://g.kvideo.com.ua/quotes/q0009.html   Микола Лисенко серед хору на шевченківському концерті у Москві. 1911

  До Шевченківських днів – матеріал про екранізації Шевченка в кіно (лише ігровому: анімація – окрема тема).

До свого гендерного свята виставляю статтю, присвячену одній з найнеординарніших постатей Голлівуду, що свого часу захопила і майже закохала мене в себе. Матеріал вже публікувався в журналі «Кіно-Театр» (№6, 2017), проте в дещо скороченому варіанті.

  Неочікувані проблеми – річ звична при роботі над фільмом. Зіткнулася з нею і знімальна група першого короткометражного доповнення до проекту «Генерація волі» під робочою назвою «29 квітня».