Перейти до основного вмісту

Німецький хлопчик і червона химера в степах України

 1920 рік, німецька колонія в степах України, дружба німецького й єврейського хлопчика на тлі неймовірної змови проти одного з більшовицьких лідерів… Звучить досить інтригуюче (хоч і не без кон’юнктурщинки), чи не так? Лишається дізнатися, наскільки виконання відповідатиме задуму.

Україно-грузино-литовська копродукція відомого грузинського режисера Зази Урушадзе (передчасно покинув світ у 2019 році) має в основі книжку «Антон, його друг і російська революція» канадійця Дейла Ейслера, що його ім’я стоїть і в списку сценаристів. Мабуть, саме іноземне джерело посприяло дещо незвичній для нас перспективі: це такий собі погляд на події в країні «збоку», з точки зору чужоземця… чи дитини.

Власне, така перспектива – мабуть, головна чеснота фільму. Про події революції та неспокійного пореволюційного часу знято чимало, і в радянський час, і по ньому, проте героями в них ставали, як правило, або люди без чітко визначеної національності (представник «народу» в цілому, даруйте за пафос), чи представники титульного етносу. Тут же показана доля національних меншин, причому взята в найбільш вираженій формі – колонії, такого собі «світу в собі». Всередині якого є інші «світи в собі», передусім – діти.

                   Яша - Микита Дзядя, Антон - Нікіта Шланчак

Така «подвійна оптика» дійсно обіцяла багато. Історичні катаклізми очима дитини – тема не нова, та майже безпрограшна. А різні етнічні й культурні світи старої України, деякі з яких і були понищені в ході цих катаклізмів – взагалі чисте джерело ідей, бери та черпай! Досить сміливо автори підійшли і до дражливої нині «єврейської» теми (згадаймо пристрасті, які розгорілися довкола «Гірких жнив», де антагоніст-гепеушник лише схожий був на єврея!). з одного боку, є однозначно позитивний хлопчик Яша та його батько з не подвійним навіть, а потрійним дном, з іншого – комісарка Дора і Троцький-Бронштейн. Мовляв, всюди є хороші й погані, і, хоч національність, звісно, важлива, та не в ній справа (і, до речі, і Троцький, і Дора явно ідентифікують себе не за національною, а за революційною приналежністю). Більше того, ніби прислухавшись до критики штампу «поганих» російськомовних і «хороших» україномовних персонажів, автори показали також україномовних червоноармійців (щоправда, в обставинах порівняно мирних). Словом, все досить обдумано, виважено, помірковано. Сучасно, словом. Це – про плюси.

З мінусів – виконання. Іноді складається враження, ніби над українським кіно за небагатьма винятками, навіть над копродукційним, тяжіє свого роду «сценарне прокляття». Що обертається, скажімо так, нестрункою драматургією і важкуватими, в зубах акторів в’язнучими репліками, «літературними» в поганому сенсі слова (так буває зокрема, коли їх некритично переносять з першоджерела; роману не читала, але підозрюю, це саме той випадок). Конкретно тут: історія розпадається на історію дружби Яші й Антона і на підготовку замаху на Троцького; у фіналі ці лінії зійдуться, але до того увага глядача розсіюється між ними. До цього додаються ще й невиправдані очікування, бо інформаційні матеріали до фільму та трейлер обіцяють нам історію про хлопчиків, а більшу частину екранного часу займають дорослі справи дорослих. У результаті герої виписані слабкувато і більше експлуатують типажі білявого, «янголоподібного» Нікіти Шланчака (роль Антона) і контрастного до нього чорнявого живчика Микити Дзяді (Яша), ніж пропонують виразні, яскраві образи. Зрештою, й дружба їх показана небагатьма штрихами, досить-таки банальними: ось діти дивляться на небо, намагаючись вгадати, що там; ось перші невинні залицяння до дівчат; ось захист одного іншим; ось братання і символічний обмін речами… Словом, все вже було, і не раз. Та й що тут скажеш, якщо у фільмі практично не показано, чим стала для Антона смерть рідних! Так, як зауважує Антонова мати Христина, вона живуть у своєму світі… але ж не настільки! Зрештою, незрозуміло, що вони винесли для себе після всіх випробувань, окрім власної дружби, яку й так мали… Цікавіші (мені, принаймні), окремі образи, які передають оту саму «дитячу оптику»: кадр «на склі», в якому обличчя Антона за вікном поєднано з відображенням вбивства його батька, чи зйомка зсередини стогу сіна, де граються діти. Кадри з незвичних позицій і ракурсів, що передають «дитячий погляд», «очуднюючи» для глядача показуване.

Подібним чином, не все гаразд із дорослими персонажами. Дійсно яскравих і неоднозначних є два: Йозеф, Яшин батько (Володимир Левицький), і патер Фрідріх, Антонів дядько (Себастьян Антон). Їхні образи направду розгортаються, мають свою інтригу і розвиток. Гарний потенціал мав образ «червоної гадюки» Дори (Тетяна Грачик), проте вона надто «демонічна», щоб можна було сприймати її серйозно; приблизно те саме можна сказати про Троцького (Олег Симоненко), з його «мефістофелівськими обертонами» і репліками в дусі спримітизованих комуністичних гасел (чого варта згадка про «теорію склянки води», взяту в найбільш спрощеному, «бульварному» варіанті!). Симпатичний образ матері (Наталя Рюміна), вартий того, щоб розгорнути його ширше. Інші персонажі не виділяються, і чимось крім бажання представити відомі імена в титрах важко пояснити появу Юозас Будрайтіса і Регімантаса Адомайтіса в ролях старого Яші й старого Антона відповідно: їм тут просто нічого грати.

                           Дора - Тетяна Грачик, Йозеф - Володимир Левицький

                                  Дора - Тетяна Грачик

Втім, завершити хочеться на позитиві і згадати ще про моменти, які можуть виправдати похід на фільм. По-перше, коли стрічка «забуває» про нуднуваті діалоги і переходить до дії, в ній з’являються і динаміка, і жвавий ритм: такою є сцена загибелі загону колоністів, різка, рвучка і гостра. По-друге, доброго слова варта операторська робота. Приємно було ще раз переконатися, що вона в Україні досі тримає марку. Камера Михайла Петренка передала і ясні, сонячні кольори українського півдня, і, в чудових дальніх планах, його простори, і, в згаданих вище кадрах, образний погляд дитини. Та, нарешті, музика. Лейтмотивною тут стала знаменита «Мелодія» світлої пам’яті Мирослава Скорика, тож це нагода для глядача по-новому почути її і по-новому засоціювати.

Словом, назва і задум «Антона» химерніші за виконання, проте щось для себе із цього фільму можна видобути. Що вже непогано і для глядача, і для самої кінокартини.




Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Documentary about red terror in Kyiv

Я написав цей матеріл англійською мовою для наших закордонних колег, багато з яких думають що нинішня війна з Росією є лише випадковим непорозумінням через жорстку позицію Українскої влади. Незабаром я підготую його перклад українською і також опубілікую на блозі.   Among rare pieces of archive cinema footages which survived form the period of Ukrainian revolution 1917-1921, there is one which stands aside from the mainstream of those days documentary. Usually we can see the political leaders and public meetings, like in “Ukrainian movement” (1917) or we can see the military forces on parades and in ordinary life like in “Ukrainians in Wetzlar” (1918) or in “Miliraty parade” (filmed on Sophyivska square in Kyiv in summer of 1918). Sometimes ordinary people or landscapes were filmed like in “ Pictures of the Crimean peninsula ” (1918). But film “Victims V.U.CH.K. in Ukraine” is completely different. Most of it shows the results of work of communist secret police ( All-Ukrainian Extr

Повість про Машеньку

  Не знаю, чи це ознака того, що наш блог вже сходить на пси, але ми вирішили зробити крок до мейнстріму. Ну, майже. Бо котиків не буде. Буде Машенька, тому що чоловік рішуче сказав мені: «Пиши не про туринського коня, а про білогородську мишу».

Далекосхідний Гібралтар кайзера

У матеріалі, присвяченому історичному реалізму в кіно, ми обіцяли написати про Циндао. Виконуємо обіцяне.