Сашко Лірник: «Щоб кожне слово мало значення…»

  

       - Чи легко, маючи досвід казкаря, переходити до сценарної справи?

     Це було зовсім не легко. Треба весь час правити текст, щоб не втратити ідею, яку заклав, бо в результаті виходить зовсім не те, що хотів.

Це дуже важко переживати. Але треба розуміти: якби я сам був режисером і мільярдером, мав купу грошей – я б зробив те, що хочу. От як уявив собі – отак би й було. А тут же купа людей, і кожен своє уявляє! Хтось не розуміє твого посилу, і те, що для тебе цілком очевидне, його не чіпає... Я себе вважаю більше як сценаристом. Не знаю, як решта сценаристів: може, вони віддали сценарій, отримали гроші й забули. Для мене це не головне. Були такі періоди навіть, що казав: все, забирайте ваші гроші, я забираю свій сценарій, не хочу з вами діла мати! Я знаю, що маю фантазію, якісь ідеї, те, що ніхто не має. Спочатку перевіряю на потенційних глядачах, на дітях: не подобається їм – отже, виправляти треба… Для мене також є еталоном те, що батько розказував. Він ще як малий був, дуже любив читати. І дістав «Кобзаря», і читав вголос мамі своїй, моїй бабуні. Я її не пам’ятаю, вона померла ще до мого народження – Гапка, Гафія… Минуло два тижні, вона порається в печі з баняками, сідає – і раптом фраза із Шевченка: «Думи мої, думи мої, лихо мені…». Тобто вони впливають на душу, такі речі, вони зачіпають саме українців. От багато знімають, дивишся – а чим воно відрізняється від стандартних дешевих голлівудських фільмів? Нічим… А мені цікаво, щоб там наша ментальність була, щоб кожне слово мало значення. Буває, режисер міняє текст: йому здається, так краще, а там зав’язано все… Я ж, коли пишу, сто разів передумую, перечищую! Наприклад, ту саму «Пекельну хоругву» років десять-дванадцять шліфував. То вже там кожна фраза на місці. Ти викидаєш цю фразу – сиплеться все! У фільмі багато помилок і ляпів – але хай, уже як зроблений. Я сварився з усією знімальною групою, поки фільм не вийшов. Вийшов – все, тільки хвалю! Як кажуть: зробили гірше, ніж я хотів, але краще, ніж думав. Фільми мають бути такі, щоб жили після тебе.

От до мене звертаються: «Напиши мені те!» А я розумію, що це буде якась фігня, і навіть не беруся. Політики звертаються: напиши про мене! Не хочу: ти сьогодні є – завтра тебе нема. Я пишу вічні речі. Час швидко летить, в мене на очах колись бігали з пейджерами, зараз уже мобілки… Може, років три-чотири – взагалі зміниться кіно, будемо вдома знімати! Вже й пробують. Але казки, фільми історичні так не вийде. Зараз всі таланти, всі генії, в Інтернеті що хоч є… Але я розумію, де воно склеєно, де не щиро, де ходульно і де натягнуто. Внутрішнє відчуття. Це всередині. Фальш чую. 

 Багато письменників, які пишуть для дітей в Україні, дуже слабенькі. Ішов зайчик, зустрів білочку, а білочка зустріла жучка, вони разом пішли до сонечка… Це не казка, це антураж! Як забавлянка: «Жив-був дід Савка. Була у нього синя сермяжка, на спині біла латочка, чи хороша моя казочка?» Тобто ні про що.  А має бути історія, і цікава. Тоді вже будеш собі думати – чи тобі потрібен той зайчик, чи, може, обійдешся без нього. Велика помилка: думати, що для дітей треба «дитяче» робити. Коли вже діти починають щось розуміти, до них потрібно звертатися як до рівних. В мене в казці нема сюсюкання, немає дурнуватих недоумків. Немає! Будь-який герой досить дорослий і логічно чинить. Головне, щоб була логіка події! А дитячі фільми? Там різних дурників зображають. Це смішно, але одразу відчувається, що блазнюють перед тобою спеціально. В мене в принципі нема блазнювання в казках, ні в одній: я це не сприймаю на генетичному рівні, мені це неприємно. В мене казка – як жива історія. Так, там є фантастичні речі, але вони логічні. І завжди має бути щось глибоке.

-         «Пекельну хоругву» показували також за кордоном. Як закордонний глядач сприйняв фільм?

-           Я вперше в житті бачив, що люди, наприклад, в Кракові, не просто один в одного на руках сиділи – стояли в три яруси. І знову ті самі овації й аплодисменти… Мене вразив Рим. Є Римське українське товариство, вони орендують кінотеатр «DonBosco», він величезний. І завжди там щось показують; збирається, може, сто чоловік. Мали договір із власником про оренду. Але коли показували «Пекельну хоругву» – люди приїжджали родинами машинами із Мілана, Венеції, Флоренції... Вся вулиця була забита машинами, і зал був не просто повний, а повнісінький. Я такого ще не бачив! А власник подивився і сказав: «Що ж так багато? Платіть мені втричі більшу оренду!» Наш фільм показували у Франкфурті, за гроші, і теж був повний зал. Не тільки українці, а й місцеві приходили, дивились, їм подобалось. Вони аплодували. Тобто це український фільм, який можна показувати всюди! А ми показували в Італії, Франції, Німеччині, Польщі, Азії… І ніде не було вільного місця.

-        -    А були такі зауваження, як в Україні? Щодо антуражу, комп’ютерної графіки?

-          Ні! У глядачів таких питань не виникає в принципі. Такі питання виникають у людей, які вважають себе знавцями, метрами, або ж на цьому заробляють – типу, мають свій канал, на якому критикують. І тут уже будь-який фільм можна розкритикувати! Але, по-перше, з прокатом ми і так ледве пробились. І кричати: «Не йдіть на цей фільм, бо він поганий», – це самому під собою пиляти гілляку. Це перший фільм-казка, який реально можна подивитися, і ти кажеш: «Не йдіть»? Хай він пройде в прокаті, потім критикуй! Я читаю відгуки, глядачі ж пишуть. І негативні є, але їх там на тисячу – один чи два. Отаке співвідношення. І ті самі пишуть! Так що він виліз спочатку, облаяв цей фільм… виявилось, що фільм хороший, а йому відступити – ні, він продовжує в тому самому дусі. Чи, наприклад, мене вразило: «Чого персонаж привіз дерев’яне намисто? Цей фільм не можна дивитись!» Тю! А якби взагалі його не привіз, те намисто, або привіз скляне? Що це змінює? Є люди, які обурюються: «А чого мене не покликали за консультанта? Я ваш фільм буду ненавидіти!» А нащо ти нам здався? Я й сам консультант. Це ж казка! Настільки вдала і органічна, що її можна було зняти взагалі в спортивних костюмах, кросівках і футболках. Це б нічого не змінило. Бо там головне – ідея і почуття. Гумор. Українська ідея і ментальність. А не намисто, чи якийсь тупий «графоній». А «критики» чіпляються до примітивного – до антуражу. Або ж просто на мою особу переходять. Хоча я не костюмер, чи гример, і не програміст чи звуковик. Муляю я їм. А і правда. Я не входжу до системи і тусовки. Сам по собі. І це класно. Бо творю що хочу, а не що кон’юнктурне. Не піддаюсь на вмовляння зробити «так як треба», чи «так як написано в підручниках». Тому і виходить оригінально і цікаво. Такого ніхто ще не знімав. От і виходять шедеври – «Чорний Козак», чи «Пекельна Хоругва». А критики, вони завжди будуть. Але мусять бути теж чесними і професіоналами, як я. Мають бути однакові підходи – як до мене, так і до них. Брехати і лицемірити не можна. Я ж не брешу і не лицемірю. Бачу ж, коли критика по темі, а коли просто аби піднімати хайп. Хто буде тебе дивиться, якщо ти будеш критикувати нікому невідомий фільм? Я до цього звик, бо на мене весь час нападають. Але не міг змовчати, бо йшло питання, покажуть фільм чи не покажуть взагалі, як у Краматорську. І якби не відповідав на цю критику, люди б сказали: «Та не треба йти, паскудний фільм!» Краматорськ – наочний приклад. Східна Україна, люди мені кажуть: «Якби такий фільм показали перед війною, то цієї війни б не було». Люди б відчули, що таке Україна, що вона має цінність – не «русскій мір», а саме це. Так от, в Краматорську – а місто велике – мене питають: «А як його показати?» Вже таке в Івано-Франківську пробували, я й говорю: «Давайте власника!» Знайшли. Я йому подзвонив, він каже: «Я украинских фильмов не ставлю принципиально! На них не ходят» – «На мій ходять!» – «Не-не-не, никаких!» А люди ж пишуть у Фейсбуку: як так? Я йому знову дзвоню. Він говорить: «Давай так. В мене стоять фільми американські, я їх знімать не буду. Але можна в суботу, перед початком сеансів. Сеанси в десять починаються. От на вісім годин у суботу я поставлю один раз «Пекельну хоругву». І якщо люди підуть на цей фільм – тоді я його поставлю. А ні – то ні». Окей, хай буде! Я пишу в Фейсбуку: «Люди добрі, Краматорськ! Отака умова: в суботу, вісім ранку». «Ми підем, давайте!» Я думаю: «Підстрахуюся». Так не можна було цю справу пускати: хто піде, хто не піде – субота, всі ж сплять! Він спеціально такі умови поставив, щоб виконати неможливо було. Знову знайшов вихід, подзвонив у військову частину в Краматорську, командиру. «Сашко Лірник!» – «Я вас знаю!» Я ж був у них всіх. Кажу: «Таке діло, ви зможете військових повести в суботу?» – «Так, легко! Скільки є – підем. Тільки, – каже, – в мене грошей мало, лише десять квитків можу купити». – «Ми знайдем!» Пишу: «Люди добрі, в Краматорську наші бійці хочуть на кіно піти, скиньтесь по копієчці, хто що може!» І даю картку. І понеслось: «Я не піду, але білета куплю!» Хвилин через двадцять командир дзвонить: «Забирай пост, мені вже накидали стільки грошей, я не знаю, куди їх дівати!» Коротше, зранку, тільки відчинилася каса, він уже був там і одразу викупив весь зал. А люди почали писати: «Як так, яка падлюка ставить у суботу?» Видно, власник прочитав, дзвонить мені: «Я поставлю в четвер!» Поставив у четвер – знову весь зал викупили. Військові спрацювали: два сеанси скупили. Потім: «А що робити? В мене стільки військових немає!» Кажу: «Є дитячі будинки, інтернати». І він повів дітей. Потім дзвонить: «Купа грошей лишилася, що робити?» – «Давай дітям подарунки купимо!» І цим сиротам, яких військові повели в кіно, накупили цукерок, одягу… Оце наш фільм! І після цього фільм став іти в Краматорську. 

   А поруч Слов’янськ, і в Слов’янську нема. А люди хочуть побачити! І там один кінотеатр. «Шукайте мені власницю!» Не могли знайти, я вже краматорського питав, він каже: «Є телефон, але вона не захоче!» Я їй подзвонив, вона категорично відмовилась. Поміг «Правий сектор»! Вони прийшли в Слов’янськ, скільки їх там було (чоловік тридцять-сорок), зайшли в кінотеатр, сіли в зал і сказали: «Ми не вийдемо, поки не поставлять «Пекельну хоругву»!» Три сеанси просиділи, поки вона не поставила. І почала йти «Пекельна хоругва» в Слов’янську. Отак люди самі «пробивають» фільми. Мене вразило що: наприклад, такі міста, як Запоріжжя. Маленькі кінотеатри – і «Пекельна хоругва» збирає повний зал. Ну, постав її зручно! Ну чому вночі, або в робочий час? Це реально як змова. Я не можу зрозуміти, коли самі власники кінотеатрів кажуть: «В нас всі зали зайняті прем’єрою «квартальною», а ваш фільм ставимо куди залишилось». А в залі – три-чотири чоловіка. Та якщо взяти по країні – у нас, по-моєму, «Пекельна хоругва» йшла в дев’яносто п’яти кінотеатрах, більше не дали. А, наприклад, комедія йшла – 450 кінотеатрів і по 5-6 залів. То хто більше набере? Тобто доступ був заздалегідь обмежений… Ну, нічого, ми проб’ємось! І ми знову його покажемо. Фільм людям потрібний, його будуть передивлятися, і багато разів. Те, що ми зробили… не було рекламної кампанії, афіш не було, на рекламу копійки не дали. Фактично я один «пробив» оцей фільм. І це ж Різдво, різдвяний фільм, коли ще його показувати? А люди просто не знають, що він є. Фільм не може йти місяць. Два, ну, три тижні, більше його тримати не можна. А коли люди «розкушали» – вже його зняли з показу. Коли будемо ще повторювати?

-       -    Пропозиції від телеканалів були?

-       Так, але це справа продюсерів. Ну, телеканали – така штука… Треба розуміти, коли показувати, бо це фільм різдвяний, він має іти на Різдво. Він не може зараз іти, він не на те заточений. Вернуся до аналогій: «Вечори на хуторі біля Диканьки» зараз ніхто дивитися не буде. А на Новий рік – будуть. Потім, телеканали різні є. Не всім будемо давать!

-      А з «Чорним козаком»? Як він у прокаті йшов?

-          Ой, з «Чорним козаком» вважай, що його й не було, того прокату! Його в прокаті подивилися 6 чи 9 тисяч. Бо теж: рекламу треба мати, гроші, час і так далі. Там треба було інший принцип застосувати. Те, до чого, в принципі, і прийшли: возити його самим. Знов «Пекельну хоругву» згадаю. В Черкасах вона пройшла один раз – а ніхто не бачив. Знайшлась там людина, яка має прокатну установку, взяла ліцензію – ліцензія три чи чотири тисячі гривень, всього-на-всього! Взяли екран і возили фільм по селах. І кожен день в селі – я сам був присутній – аншлаг. От – народний фільм! І хто рахував, скільки людей подивились? Черкащина – вже охоплена. Одна людина гору зсунула. Просто трошки подумати – і в тебе все вийде. Аби було бажання. Це те, на чому можна заробити, врешті-решт! Коли люди знають, що то таке, і йдуть. Ну, скільки в мене в Фейсбуку друзів? На двох акаунтах – десять тисяч. От вони й пішли всі, бо я рекламував. А іншої реклами й не було! Спасибі, допомогла мені Яніна Соколова, «Факти» показали... Це ж все на особистих контактах: домовляєшся з друзями, і вони хоч якось згадують, то люди дізнаються, що воно таке є. Бо зараз чуєш: «Ох, такий фільм, а як його подивиться?» –«Ішов у кінотеатрах». – «А ми не знали!». А ви й не будете знати, як нема реклами!

-     -      Останнім часом говорять про те, що в кіно потрібен герой, і той же Михайло Іллєнко над цим працює. Ви зараз фактично розробляєте образ героя…

-          Михайло Іллєнко, як всі Іллєнки, працює в галузі поетичного кіно. Це клас, мені дуже подобається. Але то – для еліти. Наприклад, «Молитву за гетьмана Мазепу» не кожен може подивитись. Там треба знати, що відбувається і чому. Чому Мазепа в золотих чоботях? Чому він так саме сказав, чому так чинить? Якщо ти цього не знаєш, ти не зрозумієш, про що фільм. Це фільми для думаючої частини українців, і вони висококласні. А в мене живе спілкування із всією аудиторією. І я пишу те, що вони зрозуміють, знаходжу мову, тональність, аналогії і методи, піднімаю їх потрошки до розуміння глибоких речей. Простою мовою. Як з дітьми. І воно діє. Набагато краще за інші способи.. Якщо буду розказувати те, що не зрозуміють, вони мене слухати не будуть. Колись давно було видавництво «Кобза», і мені потрапив у руки запис тріо «Золоті ключі». Якось їхав у таксі, а таксист «попсу» слухав. Я кажу: «У мене така музика класна!» Поставив. І мені добре, а він дивиться на мене: «Що це за фігня?» Тобто це як іноземною мовою розмовляти. Так, ти робиш елітне кіно, класні речі– але їх багато хто не розуміє. Не тому, що глядачі не хочуть: вони просто недостатньо дорослі, недостатньо інформовані, їх треба підготувати.

-          -      Ви мали також акторський досвід…

-          Та то випадково! Я ж в принципі актор, виступаю... Для мене нічого нового в цьому немає. Наприклад, зобразити татарина в «Чорному козаку» довелось, бо не було когось іншого на цю роль. Але потім, коли почалася війна, ми вирішили, що татар негативно показувати не можна, і переробили їх загалом на якихось бандитів. В тому числі перетворили мене на москаля, і вийшов вдалий образ, смішний і запам’ятовується. А в «Пекельній хоругві» я грав лірника, але була задумка набагато краща, та не вдалось її втілити. Була задумка зробити епічну річ. Справа в тому, що я, коли читав літописи, надибав на цікавий опис польського хроніста. Він писав: козаки йдуть в бій під музику своїх органів. І всі думали, що органи там – то гармати стріляють. Насправді «органіструм» називалась ліра. Лірники грали, а коли лірників два-три-чотири збереться – це звучить!.. Чому кобзарі не любили лірників, вони ворогували? Тому що, коли на базарі кобзар грає, лірник його заглушає, не дає заробити!Всі пам’ятають класний кадр із фільму «Хоробре серце» з Мелом Гібсоном, коли волинки починають грати – таке саме я хотів зробити з лірами. Стоять три-чотири лірники, гарно зняті, і під цю музику йде бій... Але, на жаль, цього не вийшло. Лишились тільки два лірника, і з записом пішло щось не так… Але, як кажуть, що я хотів і що вийщло – різні речі. Вже на дубляжі ліру дописав. Тобто якихось таких акторських здібностей не треба було, я просто сам себе грав… навіть не грав. Весь час же виступаю, тому для мене великої різниці нема. Камери не боюся, тексту. У «Чорному козаку» вже потім, коли зняли і довелося татарина на москаля переписати, з текстом довелося погратися: щоб ліпсинг потрапив, щоб ідея не пропала… Зате з’явився характерний персонаж зрадника, падлюки, якраз лягає на тему війни: у своїх украде – а потім каже: «Меня здесь не было!» Отак і є. Мені пишуть: москаль я ніякий, не виходить у мене. Але люди зрозуміли образ: він і смішний, і одразу все стає чітко й ясно. А в мультсеріалі «Моя країна – Україна»свого героя я озвучував, і навіть деякі знахідки були під час озвучки. Наприклад, у серії про Одесу: «Подскажите, пожалуйста…» – «Nichtverstehen, nichtverstehen!»

-          Ви збираєтеся зробити це традицією: в кожному своєму фільмі зніматися?

-          Це ж не я, це режисер захотів! В «Чорному козаку» ми всі знімалися, так був задумано: фільм-толока. А в «Пекельній хоругві» запропонував режисер. Коли я лірників написав, то кого знімати? Ще мали бути три лірники, яких я покликав, але один не встиг із Польщі приїхати, залишилися два. Але й так цікаво було. Що ми пам’ятаємо? Козацький бій – то тільки в Гофмана показували, у «Вогнем і мечем», його всі використовують. А вже й нас використовують, і кліпи є на цей бій! Не вийшло те, що я хотів дійсно показати – масштабний бій…Ну, це все зумовлено коштами, можливостями і так далі. І те вийшла життєва історія: невеличкий табір козацький… Але дуже гарний був кастинг, про нього багато пишуть: «Які красиві люди! Вони наші!» Там нема двох однакових, ти не переплутаєш персонажів ніколи. Коли дивишся деякі фільми – якісь однакові всі, в костюмчиках… А тут кожна пика грає, навіть якщо він нічого не каже. Це дуже багато означає! Дуже вдало в нас підібрані актори, слава Богу. Тому в продовженні «Пекельної хоругви», якщо воно в нас вийде, вони теж будуть грати.

-  -   -      Головний герой буде той самий чи інший?

-          Розкрити карти? Буде інший, але історія – це продовження по духу. Деякі персонажі перейдуть звідти сюди, а герой буде інший, бо там трохи інший характер. Тут уже герой, як-то кажуть, відбувся, пройшов його злам. Ще раз його ламати? Для чого? Показати, що він вже став героєм, а так стане супергероєм? Ні! Тут уже все. Чортенята об’єдналися, стали дітьми, а Семен став дорослим. Уже й продовження його на світі є. Така була задумка в «Пекельній хоругві»: це не просто казка, в казці простіша  задумка. А тут ідея більш висока.

-    -   Готуючись до інтерв’ю, я наштовхнулася на згадку про сценарій мультфільму «Різдвяне Чортеня» за казкою «Про Старого Козака, Різдвяного Чорта, Чотири Роги і Козацький Рід». Це те, що згодом перетворилося на «Пекельну хоругву», чи різні проекти?

-          Проект такий був дуже давно. З чого все почалося: до мене звернулася продюсерська агенція «ArthouseTraffic». Вони слухали мої казки й захотіли зробити мультфільм. Я написав сценарій по цій казці, думав, що гроші знайдуть. Мені стало цікаво, і я написав класний сценарій, не гірший, ніж для фільму. Ну, вони грошей не знайшли, цей проект був похований. Тоді я, до речі, зі Степаном Ковалем познайомився: вони його знайшли як режисера. І сценарій лежав, а мені шкода його стало. Подавав сам. Переробив як мультфільм, потім як фільм, і він багато років вигравав пітчинги, був кращим – але грошей не давали. Потім я махнув рукою і перестав подавати. Якось мені подзвонив один продюсер: «Що ж ти не подаєш? Він виграє!» Кажу: «Та! Скільки років…» – «Давай спробуємо!» Спробували. Я його переписав на фільм. Ніхто не вірив, що можна з мультфільму зробити фільм. Вийшло!

-     -      А як вам співпрацювалося зі Степаном Ковалем, якщо вже про нього згадали?

-          Ми познайомилися з ним, коли була історія зі сценарієм мультфільму. Стьопа загорівся робити, але грошей не знайшли, і проект поховали. Потім Стьопа мене сам знайшов. А він працював на Росію, робив один із мультфільмів проекту «Гора самоцветов». Каже: «Давай ми таке саме про Україну зробимо!» Там було цікаво: про кожне місто щось знімали. Я перетравив це, кажу: «Стьопа, знаєш, у мене краща ідея. Давай ми зробимо не про місто, а про казки й легенди, пов’язані з цими місцями». Трохи інше, навіть зовсім інше! Не показувати: такий будинок, такий пам’ятник, як це москалі зробили, а показувати саме казки. І я написав перше про Кривий Ріг, класна річ, потім ще – і вони пішли. Почали робити, хоча грошей не було. Тобто працювали на інтересі. Потім держава щось нам платила. Я не знаю деталей, бо це мене не стосується. І Стьопа вирішив, що головним героєм буду я. А я ще кота туди додав.

-        Вашого кота?

-          Так, про нього ж перша серія, я за неї отримав нагороду за найкращий сценарій фестивалю «Відкрита ніч». Це історія звідки? Із життя! Коли був маленький, до нас прийшов котик, просився в хату. Мама не пустила, а він зранку притягнув дванадцять щурів, виклав перед порогом і показав! І ми його взяли. Так само і тут було! Це з життя взяте. Героя спочатку робили схожим на мене, але потім виявилося дуже дорого, якщо ліпити міміку. В них були готові ляльки від якогось іншого фільму, вони їх і використали. Нехай. Все добре йшло до того часу, поки з’явилися режисери, які почали псувати мої історії, я образився і сказав: «Не хочу в цьому брати участь». Воно заглохло на шістнадцятій серії, далі вони вже самі продовжували. А потім мені люди почали дзвонити й вітати. Питаю: «З чим?» – «Ну, як? Ти ж отримав Шевченківську премію!» – «Я?» А виявилось, що то Стьопа Коваль отримав Шевченківську премію за серіал і нічого не сказав. А там багато людей працювали. Ми так між собою здивувалися. Думали, що шампанське виставить, чи подякує якось… Ну, нехай. Як кажуть – я собі ще намалюю))). Я іншого в житті шукаю, по собі інше лишаю! Те, що після мене буде жити. Я вже класик, мене включили в шкільну програму. В п’ятому класі Леся Українка, Тарас Шевченко, Ліна Костенко – і Сашко Лірник. Ці казки вже навіть стали народними. І дуже добре, що пам’ять про те, що тато розказав, бабуня – все лишилося, як і їхні імена. Мехтод – то мій прадід! Семен – це мій дід. Я ці речі вставляю в свої казки. І ще буду. Будуть фільми, буду старатися! І книжки будуть. Що зможу, я зроблю.

-          -        А де вам більше подобається працювати – в анімації чи в кіно?

-          В кіно, звичайно! Анімація – ти написав, і далі все… А кіно робиться в тебе на очах, і ти можеш якось вплинути на це.

-          -        Не хочете себе спробувати як режисер?

-          А я подавав себе як режисера, коли не було кого, до «Пекельної хоругви». Але мені за це завжди знімали півбала. Бо ти ж не режисер, в тебе документа нема! І потім, це специфіка! Думаю, можна було б взяти помічника-режисера з профільною освітою, але як в режисера в мене вийшло би… ну, принаймні, не гірше. Я так думаю. Може, і не правильно. Я б поставив те, що хотів, і фільм був би кращим. Але, звичайно, хотів би спробувати, та не думаю, що мені хтось під це фінанси дасть. Або, наприклад, взявся би якийсь режисер, щоб радився зі мною, дослухався – то було б непогано. Був випадок на знімальному майданчику, коли я режисеру підказував. Він психував, виганяв мене, наказував охороні не пускати – а потім подумав і зробив так, як я сказав, бо так краще дійсно було!  Так  що я уявляю правильно. І веселіше.

 вересень 2020 року

      Світлини надані Сашком Лірником