Шевченко і кіно: спроба повернення

 

У більшості випадків, коли виходжу з зали після перегляду вітчизняного фільму і питаю себе, як сподобалося, відповідь: «Враження неоднозначні».

Розкритиковувати на друзки, як на мене, річ непотрібна і нецікава (аналізувати куди захопливіше). Розхвалювати – часто особливо ні за що. Словом, щось вийшло добре, щось погано – як у житті.

                                                Тарас Шевченко – Борис Орлов

Десь так – і з фільмом «Тарас. Повернення» Олександра Денисенка, що не так вже й давно зійшов з екранів. У наш час взятися за стрічку про Кобзаря – вже справа героїчна і маловдячна. Треба ж продиратися крізь мур стереотипів про Пророка і дідугана з довгими вусами, що, як на пам’ятнику навпроти Червоного корпусу, з погано прихованим несхваленням дивиться на людство. Ну, а більш обізнана в історії вітчизняного кіно публіка ще й згадає як мінімум класичних Савченкового «Тараса Шевченка» і «Сон» Володимира Денисенка, з Бондарчуком і Миколайчуком в ролі Шевченка відповідно. Словом, шлейф чималенький, і навряд чи хтось всерйоз сподівався, що новий екранний ТГ зрівняється з попередниками. Хоча крок до наближення Кобзаря до сучасності зроблено; принаймні, з’явився вже не богоподібний, а цілком собі людський його образ. Він нарешті постає не «вічним революціонером», а таким собі знеможеним інтелектуалом, що потерпає у фортечній глушині і по мірі сил товаришує з тими, хто, як і він, лишився більш-менш порядними людьми; ну, і в хвилини марення чи душевної кризи читає власні вірші (в межах розумного, хоча можна було б і менше). 

             Тарас Шевченко – Борис Орлов, Катя – Акнієт Оринтай

Автор не лишив поза увагою і світові ідеологічні тренди: привабливий сильний жіночий образ (казашка «Катя»), симпатичні образи корінного населення, що бореться з білими поневолювачами (окрема шана за те, що тепер тема «Шевченко й казахи» викликатиме в уяві не лише обдертих казашат з Шевченкових же творів: згадуватимуться і казахи з фільму, з їх неминуче ескізно, а проте досить яскраво показаним світом). Ну, і як не згадати про тролінг на адресу Росії: «покаянну молитву російського народу», що її комендант Усков змушує прочитати присутніх на покаранні шпіцрутенами, чи діалог Шевченка й «Каті» щодо намальованої на землі мапи: «Це що за кладовище?» – «Це – Санкт-Петербург».

      Тарас Шевченко – Борис Орлов, Мацей Мостовський – Роман Луцький    

Можна відзначити також музику до фільму, написану Мирославом Скориком (якому вічної пам’яті можна не бажати, бо він її уже має). Операторську роботу Олександра Кришталовича – особливо пейзажі, дійсно що кришталево чисті; і, якщо не зачепили кадри степу чи моря – як вам фантасмагоричні кадри білих, химерних форм скель, де немає нічого, крім дзвінкого неба та поодиноких, відрізаних від світу постатей?

Навіть окремі сцени, що зависають на межі абсурду (а то й за неї зазирають) могли б незле виглядати в якійсь виставі – чи навіть у фільмі, але створеному у менш реалістичному ключі (тут же вони випадає із загального ряду, як і жаска в своїй мелодраматичності, ніби з «мильної опери» вихоплена лінія Ускової).

Але за всім тим, як то в нас часто буває, фільму – як цілості, як будови, як чіткого висловлення – немає. Все розсипається на епізоди та на образи. Деякі з них, щоправда, врізаються в око й свідомість. Чого варта одна сцена полювання на зайця в майже психоделічному синьо-білому просторі? Чи Шевченко, який погойдується на краєчку моря в розламаному стовбурі дерева – як у човні… чи труні (той уламок далі дійсно забирають на труну покараному шпіцрутенами солдату). Чи той же Шевченко на майже сферичному камені… Все це, та ще пейзажі Кришталовича, та юна казашка в червоному, на коні і з ручним беркутом – варте того, щоб зберегти його в пам’яті. І вже точно варте тих грошей, що витрачені на квиток.

Кадри взяті з офіційної сторінки проекту у Facebook.