Не знаю, чи варто зараз рекомендувати нашим читачам до «воєнної бібліотеки» «Щоденник» Довженка. Надто багато в ньому болю, і неприємної правди, й апокаліптичних картин війни. Вирішуйте для себе. Але в роки війни писав він і тексти для широкого загалу, і вже вони грають на внутрішніх струнах читача, пробуджуючи потрібні у воєнний час емоції — гнів, зневагу до ворога, впевненість у перемозі та її важливості для світу. Це те, що нам потрібно й зараз. Так, Довженко працював у радянській ідеологічній системі, проте думав і писав про українців і для українців. Крім того, він, навіть пишучи на так звані «гостроактуальні» для того часу теми, виходить за межі свого сьогодення. І, читаючи його, несподівано розумієш: автор говорить не лише зі своїми сучасниками, а й з людьми майбутнього, з тобою. Бо в текстах, створених під враженням картин Другої світової, бачиш панораму української історії далеко не лише 1940-х років ХХ ст.: зокрема, можна знайти тут свого роду покликання на політику Росі