Перейти до основного вмісту

Пеннівайз-Деррі-Україна

 

Зустріч з кінгівським «Воно» відбулася в мене вже в досить пізньому віці, причому в дещо специфічному контексті: під час роботи над рецензією на нову екранізацію (що вже обертається «прицільним», досить-таки навіть параноїдальним читанням). І, як водиться, автор повернувся іншим боком, незгірш як хатинка на курячих ніжках у казці. Так, «Кінг-шкільних-років-автор-жахастиків» і «Кінг-дорослого-читача-з-гуманітарною освітою» перетинаються – але й цілком різні. Для останнього тут знаходиться місце не лише гострому сюжету, яскравим героям і страхам різного рівня й глибини, а й психоаналізу, міфології… та суспільнознавству. На кшталт ідеї про те, що Воно – це Деррі, і Деррі – це Воно. На той момент, правда, ще важко (хоча й, відверто кажучи, можна було) уявити, наскільки дядько Степан мав рацію. І побачити втілення цієї тези настільки наочно. І настільки близько.

На хвилі «перевідкриття Кінга» важко було втриматися від спокуси й не прозвати про себе новообраного главу держави Пеннівайзом – тим паче, що від початку його правління не віщувало нічого доброго. І дійсно, далі з небаченою досі відвертістю і навіть свого роду любострастям розгорнулася наруга над державним тілом в різних його іпостасях. А проте, як не жаль, очевидно: «Зе» як політичне й культурне явище – не причина, а наслідок, складова багато глибшої проблеми. І коріння її сягають далеко за межі «радянської» чи навіть «російської імперської» спадщини (згадаймо хоч би читані в школі давньоруські літописи!) – це не на виправдання останніх, а до того, що серйозні хвороби лікуються не лише за симптомами. До речі, кінгівське «Воно» також залягало під Деррі не одне століття…

Та повернемося до дня сьогоднішнього. Важко не помітити, що метастази/щупаки/ваша метафора українського «Воно» ширяться все більше й більше. І ширяться так… ловко, що більшість людей цього ніби й не помічає. Ну, чи не хоче помічати (а межу між цими станами і в собі не завжди вирізниш, не те що в іншому). Бо так зручніше й безпечніше – річ така очевидна, що сором і писати. Набагато гірше, коли влада у межах своїх можливостей мало не косплеїть «великого вождя» – не тільки «великим будівництвом» потенційною ціною людських життів, а й терором, «беззмістовним і безжальним», з мало не рандомними жертвами й за можливістю абсурдними звинуваченнями (так-так, оте саме повторення історії як фарс!). І страшно, що ці можливості ростуть – бо суспільство мовчить, чи й підтримує те, що відбувається. Бо так нібито безпечніше й комфортніше. Поки що. А наразі українська система з її відверто демагогічним підходом до «вирішення» справ (знов десь уже баченим) послідовно і досить вдало виставляє своїх опонентів ворогами суспільства… чи «фріками» (в найширшому сенсі слова). Бо й дійсно, хіба нормальна людина може сподіватися щось змінити в цій країні?

Так, і про «фріків». Мотив аутсайдера (в однині чи множині), котрий стає героєм і рятує спільноту, належить зараз до найпопулярніших у масовій культурі. Власне, за цією схемою побудоване й «Воно». Хто зна, раптом і в українській історії спрацює саме вона, і «фріки» таки здобудуть фантастичну, неможливу перемогу? І тут – постане питання «Деррі». Направду найболючіше. Ми ж пам’ятаємо: «Воно – це Деррі». І у фіналі роману місто – ну, принаймні, його центр, «серце» – після загибелі чудовиська руйнується. Буквально. І невідомо, що на його місці постане. Тим більше, що головні негідники-то загинули, та жителі Деррі як маса залишилися. Бо «місто – це передусім люди». І в стіни українського дому пліснява в’їлася сильно. Чи можна буде її позбутися, не пошкодивши тих стіл? Виникає крамольна думка навіть, що зносити ті стіни треба начисто – і будувати нові. Ретельніше добираючи будівничих.

А щоб завершити хоч якоюсь веселою нотою – картинки з кінематографічними кловнами двадцятих: Лон Чейні в образі паяца на сторінці журналу «Кіно» і Микола Надемський з українського фільму «Бенефіс кловна Жоржа» (де клоун стає героєм «громадянської війни» – на боці більшовиків, звісно). «Сміймось, бо ми того варті!»






Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Генерація волі. Реконструкція образу молодого мічмана Якима Христича

  Неочікувані проблеми – річ звична при роботі над фільмом. Зіткнулася з нею і знімальна група першого короткометражного доповнення до проекту «Генерація волі» під робочою назвою «29 квітня». 

Книга про Боярку в нашій історії.

У вже далекому 2010 році, під час роботи над сценарієм до фільму «Українська революція», я читав спогади Всеволода Петріва. Часто ловлячи себе на думці, що не можу чітко уявити середовище, в якому відбуваються описані автором події. Мова йде не тільки про архітектуру та географію, якраз це можна було уявити завдяки збереженим світлинам та мапам. Те саме стосувалося костюмів і побуту. Але як думали ті чи інші особи? Чому вони робили саме те, що робили? У всього цього мала бути своя передісторія. Якої Петрів, звичайно, не знав, але яка була потрібна, щоб реалістичніше показати події. От, наприклад: в кінці другої серії «Української революції» є кадр, де залізничник встановлює український прапор на станції «Боярка». Хто був цей чоловік? Чому саме він? Як це відбувалось? Ми відповіли собі на ці питання, виходячи із загального контексту спогадів Петріва та розповідей наших консультантів про ту добу, про залізничників, про ситуацію в околицях Києва. Хоча, звісно, цікавіше було б знат...

Анімаційні світи Давида Черкаського

  1. Від памфлета до притчі В історію світового кіно 1960-ті роки увійшли як період піднесення, причому не лише ігрового авторського кінематографу, але й анімації. В Україні, зокрема, в цей час відбувається нове її народження після тривалої паузи (перший період – 1920-1930-ті роки): у 1959 році, постановою ради міністрів УРСР, при Київнаукфільмі відкривається цех художньої мультиплікації. Очолив його представник «першого покоління» українських аніматорів Іполит Лазарчук, до якого долучилися Ніна Василенко, Ірина Гурвич і творча молодь – Цезар Оршанський, Алла Грачова, Марк Драйцун та ін. [1] Серед них – і одна з найяскравіших постатей в історії вітчизняної (і не лише) анімації Давид Черкаський.