Повість про Машеньку

 

Не знаю, чи це ознака того, що наш блог вже сходить на пси, але ми вирішили зробити крок до мейнстріму. Ну, майже. Бо котиків не буде. Буде Машенька, тому що чоловік рішуче сказав мені: «Пиши не про туринського коня, а про білогородську мишу».

Машенька увійшла в наше життя вже більше року тому. Спочатку знайомство було заочним: ми знали, що вона є, з красномовного шарудіння десь у стіні. Потім Іван побачив її в шафі, за чим послідувала коротка динамічна спроба зловити звірину. Руками. В рукавичках. В принципі, від початку все було зрозуміло… але наш клаузевіц дав команду, ми наготувалися і зайняли стратегічну позицію біля шафи. Обманний маневр, щоб вивести Машеньку з рівноваги – і стрімка атака із ще стрімкішим її відступом у невідомому напрямку. Не знаю, чи сміються миші, але якщо так – лише товсті стіни її чергового сховку заглушили від нас ці гомеричні звуки.

За деякий час відбулася зустріч із нею сам на сам… чи сама на сама. Я відчинила шухлядку у ванній – і, так, вона була там. Якийсь час ми дивилися в очі одна одній, майже як у тій відомій фразі про безодню. В нашому випадку: «дивитися в очі звіру, поки він не подивиться в тебе». Я обмірковувала, як можна її заловити, вона, вочевидь, вираховувала, чого можна чекати від людини. А потім, перш ніж я ворухнулася/кліпнула/тощо, вона «хвостиком махнула» і зникла в новому невідомому напрямку.

Після чого подружжя Канівців полишило спроби гратися в котиків (в усіх відношеннях) і вдалося до людських методів. Після недовгої боротьби з власним сумлінням і любов’ю до дикої природи в хатніх умовах було придбано 2 (дві) мишоловки. За якийсь час обидві пастки з обережно виїденим звідти сиром прибрали (що мене загалом влаштовувало, бо тваринка з перебитим хребтом/лапкою/мордочкою – однозначно не те, що хотілося бачити на своїй кухні).

Невідомо, скільки б це тривало ще, але маленька еётамнетка перейшла межу. Вона посміла, по-перше, здійснити кілька нахабних нальотів на родинні запаси печива, а головне, – поставити під загрозу мою любу помічницю, утіху і хранительку часу. Іншими словами – воно посягнуло на посудомийну машину. Почуваючись відповідальними за свій персонал, хай і неорганічної природи, ми пішли іншим шляхом і придбали клейові пастки – які, до того ж, більше відповідали закладеним у нас принципам гуманізму і поваги до місцевої фауни.  

Отже, в ту ніч, розлютована нещодавнім шарудінням біля своєї вірної посудомийки і новим шарудінням в печивосховищі, я перемістила пастку туди, поклавши новий, більший шматочок сиру. За деякий час спустилася – і от ми знову зустрілися, але наскільки інакшим було становище! Машенька безпорадно лежала на боці, в клею, так, що в мене защемило серце. Негайно було підготовано трилітрову банку з продірявленою в кількох місцях кришкою і маленьким запасом їжі та води для полонянки. Нарешті, вирішальний момент: дістати Машеньку з клею, не пошкодивши її ніжне тільце і не давши її зубкам пошкодити мої ніжні пальці. Що ж, вдалося зробити і це (хто там казав, що жінки панічно бояться мишей?).

Вибір перед нами стояв невеликий… але йти, як завжди, довелося третім шляхом. Іван хвалькувато запевняв мене, що згодував би малу розбійницю котам, – і з тим більшою готовністю погодився на варіант піти в ліс і випустити її там (про городи мова не йшла, бо ні собі, ні сусідам такого щастя в хату не хотілося). Словом, ми обоє продемонстрували трагічне виродження людського виду, що зрадив священні принципи міжвидової боротьби на користь абстрактного гуманізму… чи то аподемізму (з лат. Аpodemus – миша, спеціально підшукала в словнику).

Ліс зустрів нас негостинно. Було це з тиждень тому, ще стояли сніги, але ми знайшли проталинку під деревом. І вивантажили Машеньку та її «валізку», себто вміст облюбованої нею кілограмової коробки «Марії» (що, мали надію, забезпечила б мишці безбідне життя до настання тепла)… 

І тут стався клей. Залишки пастки на Машеньчиному хутрі негайно захопили усю хвою і дрібні гілочки в межах досяжності. І от Машенька знову безпомічно лежить, уже на землі, намагаючись позбутися налиплого. Лишити її так означало приректи на повільну смерть. Ми підставили банку, і бідолаха, видно, все розуміючи, сама заповзла всередину. Лишалося чекати, поки сніг розтане, а клей підсохне. Та тим часом тримати Машеньку в себе на повному пансіоні…

А та в своєму скляному паноптикумі, тісному й душному, задепресувала – і, бачило небо, ми її розуміли. На щастя, друг родини почув трагічну історію мишачої королеви в полоні і запропонував їй для тимчасового проживання віллу свого (цебто своєї дочки) світлої пам’яті домашнього гризуна. Комфортабельна, досить-таки гламурна біло-рожева клітка з обстановкою – миска, поїлка, знамените колесо – дещо примирила Машеньку з нестерпним тягарем буття (а що, зрештою, їй лишалося?) 

Дещо непокоїла, правда, мишача дієта: ув’язнена вперто продовжувала гризти «Марію», ігноруючи сир (можливо, як наслідок отриманої в клейовій пастці психотравми), сушені яблука, вівсяні пластівці і пекінську капусту. Всевідаючий Інтернет збагатив мене інформацією про мишачий раціон, після чого годівничка Машеньки поповнилося свіжим яблуком, петрушкою і горіхами двох видів. Це на сьогодні. Ентузіазму ув’язнена не проявила, але не втрачаю надії, що інстинкт зробить свою справу і Машенька таки обере здорове харчування. Блаженні віруючі.

Поступово, здається, налагоджується контакт. Вже якийсь час я ловила на собі уважний погляд її чорних очей (не знаю лише, означало це: «Я запам’ятала тебе, мучителько!» чи «Дякую, людино, що не скористалася своїм природним правом мене вбити»; сподіваюся, останнє). Сьогодні, коли чистила клітку, Машенька спробувала обнюхати мою руку в рукавичці; трактую це як жест примирення і зближення. Тепер вона невтомно, годинами бігає в своєму колесі, чи то з нудьги, чи то готуючи сили… для чого? Трохи схудла, здається, але виглядає бадьорою і грайливою. З рук поки не їсть, але не втрачаю надії.

Оце поки і вся розповідь про білогородську мишу від початків і до сьогодні. З нетерпінням чекаємо переможного пробудження природи, коли можна буде урочисто випха… випустити Машеньку на волю. Якщо, звісно, вона люб’язно погодиться нас покинути. (Не)кінець.