Перейти до основного вмісту

Голуб миру на танку, або дещо про російську пропаганду в кіно. Частина І

 

Російське пропагандистське кіно – як відомо, «мистецтво» для людей з міцними нервами і не менш міцним стравоходом. Утім, кінознавці – люди всеїдні, тож ми подивилися декілька зразків росагіткіно і готові провести вас колами альтернативної реальності, в якій Росія виступає мирною визволителькою, а Україна, Грузія і Захід – лютими завойовниками. Заодно черговий раз глянемо на технології формування пропагандистської картинки. Зрештою, фейк і агітаційне мистецтво – досить близькі родичі, опробуване в одному легко переноситься в друге…

Головний посил інформаційний посил такого кіно – очікувано, визволення територій, які його потребують. Знову ж таки очевидно, але проговоримо: Росія тут виступає захисницею і миротворицею, країна, в яку ці території входять, – агресоркою, а Захід – «третім, що радіє»… ну, і час від часу втручається у справу у власних інтересах.  

Так, схема ця успішно (ну, насправді не дуже успішно) втілювалася у фільмах далеко не лише про нинішню війну. Почнемо з Північної Осетії. «Серпень. Восьмого» Джаніка Файзієва (2012): москвичка Ксеня відправляє маленького сина в гості до колишнього чоловіка – миротворця з Осетії; звісно, негайно після цього розгортається військовий конфлікт – і мати, вирушивши за дитиною, потрапляє в епіцентр військових дій. Отже, стрічка має дві основні теми – порятунок дитини матір’ю і порятунок Північної Осетії Росією – що взаємно накладаються і підсилюють одна одну.


Щодо останньої – російська влада тут дбає лише про найшвидше залагодження конфлікту й порятунок населення. Для цього вона готова навіть на конфлікт із міжнародною спільнотою: на терміновій нараді президента один із радників вказує, що в разі військового втручання Росія буде названа агресором і опиниться в міжнародній ізоляції. З іншого боку, її нейтралітет – запрошення до інших подібних актів насилля, до тероризму. Тож за наказом президента військова колона рушає визволяти осетинів. Знайомо, чи не так? Як і висновок: правдивий «агресор» (себто Грузія) може затвердити даний їй «урок», лише якщо армія-миротвориця не зупиниться на її кордонах. У підсумку – перемога «загального блага», втіленого спокійними й задоволеними обличчями біженців під охороною російських танків…

Якщо Росія ідеалізована, Грузія, відповідно, демонізована: її представники байдужі і до засад гуманізму, і до міжнародного права. Найперше втілено це в сцені, де танк стріляє у миротворця Заура і заразом нищить автомобіль, де, як знає глядач, сидять його старенькі батьки. Грузинські снайпери в окупованому місті стріляють в цивільних, не розбираючи віку й статі.

І останнє – неодмінна ідеологема про захист етнічних росіян за кордоном, незалежно від того, просять вони того чи ні. Тут згадуємо про лінію порятунку  сина – момент, без сумніву, відверто експлуатаційний, але від того не менш дієвий (гра на інстинктах глядача, саме так!). Російська жінка з дитиною можуть бути врятовані, природно, російським воїном: Ксеня у відчаї дзвонить знайомому військовому, котрий (яке співпадіння!) саме в цей момент в авангарді військової колони стоїть перед входом у Рокський тунель – брами до Грузії. Ще один момент посилення напруги: оскільки немає наказу наступати, військовий не може допомогти героїні… ну, а Цхінвалі і Північна Осетія можуть лишитися Грузії, чого також допускати не можна. Посил: військове втручання могутньої держави може врятувати не лише беззахисну самопроголошену республіку, але й беззахисну матір з дитиною.

У «Серпні. Восьмого» подати події в потрібному ідеологічному ключі було легко: адже офіційно першою зброю застосувала Грузія. А як бути з Чечнею?

В зображенні військових дій, де Росія виступає беззаперечним агресором, цю задачу можна вирішити іншим шляхом. А саме – перевести дію на рівень локальний, вихопити «один з життя момент», що дозволить подати події в потрібному ключі і потім екстраполювати їх на весь військовий конфлікт в цілому. Отже – говоритимемо про фільми із сюжетами навколо оборони якогось пункту або визволення заручників.

Приклад першого – «Чистилище» Алєксандра Нєвзорова (1997 р.). За сюжетом, російські солдати захищають від чеченської армії лікарняний комплекс в Грозному. Вибір місця дії невипадковий: він має знову ж таки засвідчити зневагу ворога до законів гуманності. Він тим більше показовий, оскільки фільм знято на основі реальних подій… точніше було б сказати, за їх мотивами; от тільки насправді бої велися за вокзал, а зовсім не за лікарняний комплекс...

Так само реальну історію поклали в основу фільму «Прорив» Віталія Лукіна 2006 року (така любов до слів «на основі реальних подій» у титрах, либонь, не випадкова: адже глядачеві показують не вигадану історію, а «правду»!). 


Ця стрічка розповідає про зустріч в Аргунській ущелині у 2000 році десантної роти з переважаючим числом бойовиків. Здавалося б, звичайне військове зіткнення… але суть у тому, що супротивник прямував до Дагестану, плануючи захоплення заручників. Отже, знову йдеться про захист мирного населення. І жертовність російського солдата: на відміну від «Серпня…», тут «із вищих міркувань» військового керівництва герої підкріплення не одержують і гинуть. Та в підсумку ідеєю лишається: стояти до кінця і до кінця ж служити Вітчизні на будь-чиїй території... до речі, відкривається фільм ліричною піснею про Батьківщину, хоча йдеться у ньому про фактично ворожу територію.

Росіяни традиційно ідеалізовані, бойовики ж представлені такими собі хтонічними істотами, злими породження землі. Цікаво це вирішено в подачі персонажів: бойовики показуються переважно в хащах, натомість  передують цьому кадри з десантниками на гвинтокрилі – такими собі «синами неба». Не можна не згадати і про окремий «підвид» супротивника (запам’ятаймо його: він не раз зринатиме і у фільмах про сьогоднішню російсько-українську війну!). Йдеться про іноземних найманців у бойовиків – таке собі втілення ворожого західного (так, це переважно представники Заходу!) первня, прагматичного і повсякчас готового, як сказано було ще в одному анекдоті часів СРСР, «втручатися у наші внутрішні справи в усьому світі». Присутні, щоправда, й образи «хорошого іншого»: умовно позитивні польовий командир, колишній радянський офіцер, і старий чеченець, носій норм звичаєвого права. Перший підступно вбитий своїм же заступником, другий на горло карає злочинця. Вочевидь, висновок, що його має зробити глядач: «хороший» чеченець – або чеченець мертвий, або чеченець, готовий вбивати інших, «поганих» чеченців.

Досі йшлося про відверті агітки, але є й фільми, що працюють на іншому рівні – і художньому, і змістовому. Зараз говоримо про «Війну» Алєксєя Балабанова – режисера, що відчував і працював із суспільними настроями й стереотипами. 


У «Війні» (2002 р.) відзначимо такий прийом, як «зняття» загалом правильних тверджень і питань про війну недоречною подачею. Проілюструємо. Солдат Іван, щойно відпущений з чеченського полону-рабства, заявляє в інтерв’ю: усі чеченці – бандити. І на зауваження журналістки, що в ньому говорить озлобленість, відповідає: «Ну, вам видніше…» Ну, а кому видніше – журналістці чи людині, що прожила там не один місяць, пропонується вирішувати глядачу – з прогнозованим результатом. Або: англієць Джон, шукаючи гроші на викуп нареченої-заручниці бойовиків, чує питання: «Ви вважаєте, що воєнні дії росіян у Чечні справедливі?» – питання справедливе, але в цьому контексті недоречне. Правда може подаватися в іронічному ключі і тим самим зніматися: таким є свідчення у суді над Іваном «сміливого чеченського чабана» про те, як той «цинічно вбивав чеченських жінок і дітей». Насправді жінка була «лише» одна, як і дитина – цілком випадкові жертви героя, що переслідував цілком шляхетну мету звільнення заручниці. Жертви, щодо яких він і не переймається – цілком за відомим прислів’ям про ліс та тріски... Адже застосування насильства тут вимагає сама територія. От і ватажок бойовиків Гугаєв пояснює: його люди перемагають, бо сильні; «біда росіян» – слабкість (зокрема політична: чеченець згадує, як вони «віддали» Україну, Казахстан, загалом півкраїни). Тож, щоб перемогти, «сильними» (отже, жорсткими/жорстокими) мають стати і Іван та Джон. Між іншим, відзначимо тут мотив «прозрівання» представника Заходу, що стикається з жорсткими реаліями навколоросійського світу (гадаємо, тут цей термін доречний) та війн у ньому...

Ну, а як відобразили в кривому дзеркалі російського кінематографу «нашу» війну у наступній частині.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Шевченкові твори в ігровому кіно

  До Шевченківських днів – матеріал про екранізації Шевченка в кіно (лише ігровому: анімація – окрема тема).

Історія України у фото і кіно: 3D-формат

У сучасному кінопрокаті важливою ознакою високоякісного технологічного кінофільму є наявність 3D-версії. Сьогоднішній 3D-формат не є по-справжньому тривимірним. Він складається із двох окремих зображень, для правого і для лівого ока. Залежно від того, як обладнаний кінотеатр, ці зображення демонструються за допомогою або кольорового анагліфу (тоді фільм треба переглядати в червоно-синіх окулярах), або різних методів поляризації (ще один тип окулярів), або інших методів.

Про справжні та вигадані сюжети

Як український режисер-документаліст, я довгі роки був проти того, щоб в художніх творах про нашу історію використовувати вигадані сюжети. Розрахунок був простий. Ми ж її довгий час не вивчали, отже, погано знаємо навіть головних діячів кожної епохи, а що вже казати про інших? При цьому маємо таку кількість надзвичайно цікавих біографій, що можна знімати в будь-якому жанрі…