Перейти до основного вмісту

Голуб миру на танку, або дещо про російську пропаганду в кіно. Частина І

 

Російське пропагандистське кіно – як відомо, «мистецтво» для людей з міцними нервами і не менш міцним стравоходом. Утім, кінознавці – люди всеїдні, тож ми подивилися декілька зразків росагіткіно і готові провести вас колами альтернативної реальності, в якій Росія виступає мирною визволителькою, а Україна, Грузія і Захід – лютими завойовниками. Заодно черговий раз глянемо на технології формування пропагандистської картинки. Зрештою, фейк і агітаційне мистецтво – досить близькі родичі, опробуване в одному легко переноситься в друге…

Головний посил інформаційний посил такого кіно – очікувано, визволення територій, які його потребують. Знову ж таки очевидно, але проговоримо: Росія тут виступає захисницею і миротворицею, країна, в яку ці території входять, – агресоркою, а Захід – «третім, що радіє»… ну, і час від часу втручається у справу у власних інтересах.  

Так, схема ця успішно (ну, насправді не дуже успішно) втілювалася у фільмах далеко не лише про нинішню війну. Почнемо з Північної Осетії. «Серпень. Восьмого» Джаніка Файзієва (2012): москвичка Ксеня відправляє маленького сина в гості до колишнього чоловіка – миротворця з Осетії; звісно, негайно після цього розгортається військовий конфлікт – і мати, вирушивши за дитиною, потрапляє в епіцентр військових дій. Отже, стрічка має дві основні теми – порятунок дитини матір’ю і порятунок Північної Осетії Росією – що взаємно накладаються і підсилюють одна одну.


Щодо останньої – російська влада тут дбає лише про найшвидше залагодження конфлікту й порятунок населення. Для цього вона готова навіть на конфлікт із міжнародною спільнотою: на терміновій нараді президента один із радників вказує, що в разі військового втручання Росія буде названа агресором і опиниться в міжнародній ізоляції. З іншого боку, її нейтралітет – запрошення до інших подібних актів насилля, до тероризму. Тож за наказом президента військова колона рушає визволяти осетинів. Знайомо, чи не так? Як і висновок: правдивий «агресор» (себто Грузія) може затвердити даний їй «урок», лише якщо армія-миротвориця не зупиниться на її кордонах. У підсумку – перемога «загального блага», втіленого спокійними й задоволеними обличчями біженців під охороною російських танків…

Якщо Росія ідеалізована, Грузія, відповідно, демонізована: її представники байдужі і до засад гуманізму, і до міжнародного права. Найперше втілено це в сцені, де танк стріляє у миротворця Заура і заразом нищить автомобіль, де, як знає глядач, сидять його старенькі батьки. Грузинські снайпери в окупованому місті стріляють в цивільних, не розбираючи віку й статі.

І останнє – неодмінна ідеологема про захист етнічних росіян за кордоном, незалежно від того, просять вони того чи ні. Тут згадуємо про лінію порятунку  сина – момент, без сумніву, відверто експлуатаційний, але від того не менш дієвий (гра на інстинктах глядача, саме так!). Російська жінка з дитиною можуть бути врятовані, природно, російським воїном: Ксеня у відчаї дзвонить знайомому військовому, котрий (яке співпадіння!) саме в цей момент в авангарді військової колони стоїть перед входом у Рокський тунель – брами до Грузії. Ще один момент посилення напруги: оскільки немає наказу наступати, військовий не може допомогти героїні… ну, а Цхінвалі і Північна Осетія можуть лишитися Грузії, чого також допускати не можна. Посил: військове втручання могутньої держави може врятувати не лише беззахисну самопроголошену республіку, але й беззахисну матір з дитиною.

У «Серпні. Восьмого» подати події в потрібному ідеологічному ключі було легко: адже офіційно першою зброю застосувала Грузія. А як бути з Чечнею?

В зображенні військових дій, де Росія виступає беззаперечним агресором, цю задачу можна вирішити іншим шляхом. А саме – перевести дію на рівень локальний, вихопити «один з життя момент», що дозволить подати події в потрібному ключі і потім екстраполювати їх на весь військовий конфлікт в цілому. Отже – говоритимемо про фільми із сюжетами навколо оборони якогось пункту або визволення заручників.

Приклад першого – «Чистилище» Алєксандра Нєвзорова (1997 р.). За сюжетом, російські солдати захищають від чеченської армії лікарняний комплекс в Грозному. Вибір місця дії невипадковий: він має знову ж таки засвідчити зневагу ворога до законів гуманності. Він тим більше показовий, оскільки фільм знято на основі реальних подій… точніше було б сказати, за їх мотивами; от тільки насправді бої велися за вокзал, а зовсім не за лікарняний комплекс...

Так само реальну історію поклали в основу фільму «Прорив» Віталія Лукіна 2006 року (така любов до слів «на основі реальних подій» у титрах, либонь, не випадкова: адже глядачеві показують не вигадану історію, а «правду»!). 


Ця стрічка розповідає про зустріч в Аргунській ущелині у 2000 році десантної роти з переважаючим числом бойовиків. Здавалося б, звичайне військове зіткнення… але суть у тому, що супротивник прямував до Дагестану, плануючи захоплення заручників. Отже, знову йдеться про захист мирного населення. І жертовність російського солдата: на відміну від «Серпня…», тут «із вищих міркувань» військового керівництва герої підкріплення не одержують і гинуть. Та в підсумку ідеєю лишається: стояти до кінця і до кінця ж служити Вітчизні на будь-чиїй території... до речі, відкривається фільм ліричною піснею про Батьківщину, хоча йдеться у ньому про фактично ворожу територію.

Росіяни традиційно ідеалізовані, бойовики ж представлені такими собі хтонічними істотами, злими породження землі. Цікаво це вирішено в подачі персонажів: бойовики показуються переважно в хащах, натомість  передують цьому кадри з десантниками на гвинтокрилі – такими собі «синами неба». Не можна не згадати і про окремий «підвид» супротивника (запам’ятаймо його: він не раз зринатиме і у фільмах про сьогоднішню російсько-українську війну!). Йдеться про іноземних найманців у бойовиків – таке собі втілення ворожого західного (так, це переважно представники Заходу!) первня, прагматичного і повсякчас готового, як сказано було ще в одному анекдоті часів СРСР, «втручатися у наші внутрішні справи в усьому світі». Присутні, щоправда, й образи «хорошого іншого»: умовно позитивні польовий командир, колишній радянський офіцер, і старий чеченець, носій норм звичаєвого права. Перший підступно вбитий своїм же заступником, другий на горло карає злочинця. Вочевидь, висновок, що його має зробити глядач: «хороший» чеченець – або чеченець мертвий, або чеченець, готовий вбивати інших, «поганих» чеченців.

Досі йшлося про відверті агітки, але є й фільми, що працюють на іншому рівні – і художньому, і змістовому. Зараз говоримо про «Війну» Алєксєя Балабанова – режисера, що відчував і працював із суспільними настроями й стереотипами. 


У «Війні» (2002 р.) відзначимо такий прийом, як «зняття» загалом правильних тверджень і питань про війну недоречною подачею. Проілюструємо. Солдат Іван, щойно відпущений з чеченського полону-рабства, заявляє в інтерв’ю: усі чеченці – бандити. І на зауваження журналістки, що в ньому говорить озлобленість, відповідає: «Ну, вам видніше…» Ну, а кому видніше – журналістці чи людині, що прожила там не один місяць, пропонується вирішувати глядачу – з прогнозованим результатом. Або: англієць Джон, шукаючи гроші на викуп нареченої-заручниці бойовиків, чує питання: «Ви вважаєте, що воєнні дії росіян у Чечні справедливі?» – питання справедливе, але в цьому контексті недоречне. Правда може подаватися в іронічному ключі і тим самим зніматися: таким є свідчення у суді над Іваном «сміливого чеченського чабана» про те, як той «цинічно вбивав чеченських жінок і дітей». Насправді жінка була «лише» одна, як і дитина – цілком випадкові жертви героя, що переслідував цілком шляхетну мету звільнення заручниці. Жертви, щодо яких він і не переймається – цілком за відомим прислів’ям про ліс та тріски... Адже застосування насильства тут вимагає сама територія. От і ватажок бойовиків Гугаєв пояснює: його люди перемагають, бо сильні; «біда росіян» – слабкість (зокрема політична: чеченець згадує, як вони «віддали» Україну, Казахстан, загалом півкраїни). Тож, щоб перемогти, «сильними» (отже, жорсткими/жорстокими) мають стати і Іван та Джон. Між іншим, відзначимо тут мотив «прозрівання» представника Заходу, що стикається з жорсткими реаліями навколоросійського світу (гадаємо, тут цей термін доречний) та війн у ньому...

Ну, а як відобразили в кривому дзеркалі російського кінематографу «нашу» війну у наступній частині.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Генерація волі. Реконструкція образу молодого мічмана Якима Христича

  Неочікувані проблеми – річ звична при роботі над фільмом. Зіткнулася з нею і знімальна група першого короткометражного доповнення до проекту «Генерація волі» під робочою назвою «29 квітня». 

Книга про Боярку в нашій історії.

У вже далекому 2010 році, під час роботи над сценарієм до фільму «Українська революція», я читав спогади Всеволода Петріва. Часто ловлячи себе на думці, що не можу чітко уявити середовище, в якому відбуваються описані автором події. Мова йде не тільки про архітектуру та географію, якраз це можна було уявити завдяки збереженим світлинам та мапам. Те саме стосувалося костюмів і побуту. Але як думали ті чи інші особи? Чому вони робили саме те, що робили? У всього цього мала бути своя передісторія. Якої Петрів, звичайно, не знав, але яка була потрібна, щоб реалістичніше показати події. От, наприклад: в кінці другої серії «Української революції» є кадр, де залізничник встановлює український прапор на станції «Боярка». Хто був цей чоловік? Чому саме він? Як це відбувалось? Ми відповіли собі на ці питання, виходячи із загального контексту спогадів Петріва та розповідей наших консультантів про ту добу, про залізничників, про ситуацію в околицях Києва. Хоча, звісно, цікавіше було б знат...

Анімаційні світи Давида Черкаського

  1. Від памфлета до притчі В історію світового кіно 1960-ті роки увійшли як період піднесення, причому не лише ігрового авторського кінематографу, але й анімації. В Україні, зокрема, в цей час відбувається нове її народження після тривалої паузи (перший період – 1920-1930-ті роки): у 1959 році, постановою ради міністрів УРСР, при Київнаукфільмі відкривається цех художньої мультиплікації. Очолив його представник «першого покоління» українських аніматорів Іполит Лазарчук, до якого долучилися Ніна Василенко, Ірина Гурвич і творча молодь – Цезар Оршанський, Алла Грачова, Марк Драйцун та ін. [1] Серед них – і одна з найяскравіших постатей в історії вітчизняної (і не лише) анімації Давид Черкаський.