Перейти до основного вмісту

Шевченко, календар, обітниця.

Для мене особисто, як і для багатьох українців, вже давно стало доброю традицією, що незабаром після початку календарної весни ми вшановуємо пам’ять Тараса Шевченко. Це настільки увійшло в життя, що виникла певна автоматична асоціація: весна — Шевченко.

До 1917 року, попри усі заборони, цю дату також святкували. Інколи і деінде майже офіційно, як, наприклад, описано в Дмитра Дорошенка:

На весну 1902 року, десь у березні чи на початку квітня, українська колонія в Петербурзі святкувала Шевченкові роковини. Звичайно в день смерти поета відправлялася урочиста панахида в Казанському соборі… Увечері (не завжди того самого дня, часом і значно пізніше) відбувався концерт, чи як казали в Галичині, академія. Порівнюючи не так давно перед моїм приїздом уряд почав дозволяти Шевченківський концерт, перед тим святковано пам'ять Шевченка напівприватним бенкетом десь у ресторані.

http://g.kvideo.com.ua/quotes/q0009.html


Микола Лисенко серед хору на шевченківському концерті у Москві. 1911.

Інколи святкування відбувалося підпільно. Але, судячи з численних описів, завжди з великим ентузіазмом. Це не дивно, адже державного культу «забронзовілого» Шевченка ще не було, а інших митців такого калібру широкі українські верстви тоді не знали. Крім того, у творах Шевченка для кожного було щось своє. Про волю, про долю, про любов, про козаків, про море, про боротьбу за щастя... А також про найрізноманітніших українців. Наші прабабусі та прадідусі бачили себе у його мистецтві…

Не всі знали деталі його біографії. Можливо, якби знали, що він не тільки митець, а й дослідник Аральского моря, не тільки солдат по неволі, а й моряк, не тільки поет і художник, а й автор українських підручників для малят, то пишались би ним ще більше. 

Отже, працюючи наді історичним романом «Циндао.Відень.Київ», дія якого відбувається в роки Першої світової війни і Української еволюції, я не міг обійти тему Шевченка і відзначення його роковин. Мій головний герой (художній образ, що склався на основі кількох прототипів), після досить бурхливих пригод на початку війни, у 1916 році як легіонер УСС опиняється в російському полоні. 


Життя полонених у Царицині описується у декількох джерелах, наприклад:

https://bookclub.ua/catalog/e-books/e-books-facts/ievgen-konovalec-e

https://www.istpravda.com.ua/articles/2018/05/5/152405/

http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/64338/03-Naumenko.pdf?sequence=1 


 Євген Коновалець у російському полоні. Царицин, 1916—1917 роки

Згадується там і про масштабну демонстрацію із вшануванням Шевченка царицинськими українцями (а також висланими туди з центральних та західних регіонів України) у 1917 році. Звичайно, полонені не могли взяти участь у ній безпосередньо, проте підготували вінок, який було дозволено нести солдатам-українцям з охорони табору. Можливо, Євген Коновалець як особа, якій табірне начальство доручило вирішувати адміністративні проблеми полонених, міг взяти участь у заході.

Самі ж полонені чули спів «Заповіту» багатотисячним хором голосів.

Яка епічна сцена! Мені здається, вони відчували щось на кшталт того, що ми могли пережити на Майдані під час спільного виконання гімну України. Я включив цю сцену у сценарій фільму, на основі якого писав роман. Слухаючи цей спів «Заповіту», мій герой подумки дає обіцянку Шевченкові… але не буду завчасно видавати сюжет. Вийде роман, там буде про обіцянку.

Звичайно, як для детального опису, історичні відомості про табір у Царицині доволі куці. Отже, довелося розвинути їх у плані побуту та думок полонених. Маючи клаптики зі спогадів як самих Січових Стрільців, так і українців, що опинялися в інших таборах полонених, екстраполюю їх на цей період.

Я ж пам’ятаю: весна — Шевченко. У лютому в Росії скинули царя. В кінці лютого. А тут 9-10 березня. Інформація мала вже надійти. Мабуть, тому і дозволили солдатам з охорони табору нести вінок від полонених. А значить, в серці у них — надія! В Царицині в цей час ще холодно, зима не відступає, але зрозуміло, що ось-ось весна почне вступати в свої права, природа оживе. Так само і в імперії: ще нічого по суті не змінилося, але зрозуміло, що, як царя немає, то ось-ось все зміниться. Є опис, як полонені дізналися про революцію в Росії. Вони сподівалися, що воля для України не за горами. Вони зможуть долучитися до розбудови нової держави. Не дарма Стрільці взяли до рук зброю! Зараз вони за гратами, і українське море бушує на відстані, але незабаром, як сніги навколо Царицина, в’язничні мури розтануть, і вони зможуть з головою сунутися у бурхливі води українського відродження!

Ось художньо описую всі ці настрої, перевіряю. Ніби все красиво. Добре стикується з попередньою сценою, добре стикується з наступною. Сама сцена дуже важлива для розуміння змін у мотивації героя, тому помилки тут припускатися не можна.

А через деякий час я усвідомлюю, що щось тут не так. Коли-коли народився Шевченко? 9-го березня? Ага, а чого тоді в одній з брошур того періоду пишуть, що він народився зимою? Календар же змінився! Проблема, яка вже неодноразово ставала переді мною при написанні роману! Коли весь світ вже жив за григоріанським календарем, зокрема і Січові Стрільці, які були громадянами Австро-Угорщини, Росія продовжувала жити за юліанським. І лише у 1918 році Україна в цьому приєдналася до інших країн. То, виходить, 9 березня, як ми зараз святкуємо, – це за новим стилем, тобто за григоріанським календарем. А в 1917 році це було 25 лютого!

А що там з царем? Нібито лютнева революція розпочалась 23 лютого. А зречення було підписане 2 березня. Але за яким стилем? Треба подивитись в літературі! Що є під рукою? Ось, у спогадах Шульгіна про зречення царя точно має бути. Там друге березня без вказання стилю. Коли це видавалося? Хто зна. Точно після 1917 року, але чи сприймав монархіст Шульгін новий стиль, який в Росії запровадили большевики? Треба глянути у серйозній довідковій літературі. 


Точно. 23 лютого – 3 березня за старим стилем. Отже, цар зрікся 2 березня, а вшанування Шевченка відбулося 25 або 26 лютого. Отже, все написане для роману про ці дні — маячня. Враховуючи, як такі новини розповсюджувались в імперії (наприклад, в Києві про зміну влади довідалися з розісланої мережею залізниць телеграми Бублікова, призначеного новою владою комісаром міністерства шляхів сполучення), скоріше за все, 26 березня в Царицині навіть не знали про демонстрації в столиці.

Хороший задум, непоганий текст, яскраві паралелі… але все це для якоїсь альтернативної реальності. Треба викинути і написати все наново. Не можна ставитись до історії, як деякі українські кінематографісти, яких фінансує Держкіно.

Концепція змінюється. Виходить: навколо зима, яка, як і російський полон, здається, не скінчиться ніколи, як для Січових Стрільців, так і для України. Надія вмирає в таких умовах, а от Шевченко… він вірив. Просив «у сім’ї великій, сім’ї вольній, новій» згадати його. Отже, треба вірити попри все. Навколо нього теж був цей клятий холод. Він помирав взимку в Петербурзі. Фактично сам-один. Але тепер, у 1917 році, свідомих українців багато, і рано чи пізно весна має для них настати. Вони самі візьмуть її за руку та приведуть додому. І дійсно. Коли навколо такі люди, як Євген Коновалець, Андрій Мельник, Роман Сушко, то як може бути інакше?

Тепер правильно. І мій герой дає свою обітницю Шевченкові.

А хіба кожен з тих, хто робить щось для України, не виконує у свій спосіб свою обітницю Кобзареві?

 

P.S. Описуючи сцену із маніфестацією в Царицині, мені важливо було самому уявити, як це все могло бути. Для цього багато разів слухав «Заповіт» у виконанні Тараса Компаніченка. Якраз мав чорновий запис, який ми зробили, підбираючи пісні до фільму «Генерація волі». Тарас знайшов слова та ноти, щоб відтворити, як це звучало у далекому 1917 році. Він же перевірив, як я переніс ці слова та інтонації співу у письмову форму.  Хочу запропонувати і читачам послухати цей твір у його виконанні. 


 

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Сашко Лірник: «Щоб кожне слово мало значення…»

          -  Чи легко, маючи досвід казкаря, переходити до сценарної справи?      Це було зовсім не легко. Треба весь час правити текст, щоб не втратити ідею, яку заклав, бо в результаті виходить зовсім не те, що хотів.

Помилки ціною кіна

Про те, як 6-дюймова гармата руйнує репутацію адмірала. Багато говорять про те, що треба мити руки перед їжею, дивитися на світлофор перш ніж переходити дорогу, та трошки розумітись на історії, якщо плануєш знімати історичне кіно. Як правило, говорять марно. Тому сьогодні я опишу дуже показовий приклад того, як нерозуміння кінематографістами деталей створеної ними ж сцени призводить до… самі побачите чого.

Повість про Машеньку

  Не знаю, чи це ознака того, що наш блог вже сходить на пси, але ми вирішили зробити крок до мейнстріму. Ну, майже. Бо котиків не буде. Буде Машенька, тому що чоловік рішуче сказав мені: «Пиши не про туринського коня, а про білогородську мишу».