Перейти до основного вмісту

Книги ночі, тіней і снів

Є книги для певного настрою. Є – для певного часу доби. Сьогодні мова піде про книги «нічні».

«Книга вигаданих неістот» Євгена Ліра й Кшисі Федорович, «Пісні тіней і порожнечі» поетів українських двадцятих, зібрані тим самим Євгеном Ліром, вийшли у «Домі Химер» – молодому видавництві, що спеціалізується на «темній» літературі. «Темними» у найкращому сенсі слова є й ці книги.


«Книга вигаданих неістот», означена як «спекулятивна енциклопедія», – путівник Краєм Снів, довідник з онейронавтики, бестіарій не-істот, що причаїлися в глибинах несвідомого, компендіум зі снознавства і сновидства…. Якщо простіше – фантазійний (не плутати з фентезійним!) нон-фікшн, який розповідає про місця та персонажів світу снів. В якому переплавилися культурологія, психоаналіз, міфологія, література та авторська уява. В якому ви можете впізнати якісь зі своїх снів… чи ж образи якого прийдуть до вас у снах нових. Чимало посприяти тут можуть образи візуальні – себто малюнки Нати Фріден, яку сміливо можна назвати третьою співавторкою проекту. 


І, нарешті, – та вельми важливо – це просто хороший літературний текст. Досить вдало замаскований під наук-поп, що не заважає отримувати від нього «просто» читацьку насолоду.

«Пісні тіней і порожнечі» є ще одним доказом того, що «Помпеї» «наших двадцятих» ще розкопувати й розкопувати. Мабуть, «готична» поезія – не те, з чим асоціюються Богдан-Ігор Антонич, Михайль Семенко чи Олена Теліга, а проте їхній спадок значно розмаїтіший, ніж може подуматися широкому загалу. Тут – не лише революція, голод, сніг і смерть, а й алхімія, подвійне самогубство закоханих, давні храми, зрештою, kosmos. Виписані, повторюся, рядом потужних майстрів української літератури першої половини короткого й страшного, «залізного» ХХ століття. Залізо можна почути і в їхніх рядках, хоча багато більше тут «архітектури мрії» замків, мурів, храмів. Моря-океану. І, природно, ночі – в кого жорстокої, в кого гіркої, а в кого й п’янкої. Людина, що не любить книжок без передмови й приміток (яко аз грішна), оцінить вступне слово та короткі нариси про авторів (тексти Євгена Ліра), досить короткі, щоб не знудитися, і досить ємні, щоб зрозуміти, про що мова. Є тут і портрети поетів, також роботи Нати Фріден.


І, нарешті, трохи про самі книги. Не про вміст, а про саме тіло книги. Так, «тілесність» книги звучить як певний оксюморон… хоча тим, хто любить книгу паперову (або, як казав один знайомий, «аналогову»), не треба пояснювати важливість книжкового запаху, текстури і фактури обкладинки та навіть сторінки. Не кажучи вже про оформлення.

Обидві книжки своїм зовнішнім виглядом завдячують Владу Сорду – так, він не лише поет і видавець, а й талановитий книжковий дизайнер. Кожне видання є окремим маленьким універсумом. «Книга…» – гра темно-зеленого із золотом на обкладинці, середина ж, окрім графіки Нати Фріден, може похвалитися стильними шрифтами, буквицями, орнаментами рамками заголовків – без зайвини, що також важливо. Папір приємний для ока і дотику – так, щоб читач почувався «у ній» затишно і з тим більшою легкістю пірнув у текст.

«Пісні…» одягнуті в обкладинку «інфернальних» червоно-чорних тонів, з Офіоном, що обвиває світове яйце. Вона ніби одразу промовляє, що тіні тут породжують полум’я, а порожнеча вагітна новим світом. Відчуття «космосу» – світу думки, культури абощо – лишає й оформлення сторінок. У передмові згадано, що лягло в їхню основу, а проте кожне зображення потребує довгого розглядання, навіть дешифрування… без обіцянки, що у підсумку все в ньому вдасться зчитати. Десь так, як у самих літературних текстах. Білі літери на темному тлі не для кожного будуть зручними – проте і ця книга не з тих, що їх «ковтають». Прочитати вірш, обдумати його, подивитися зображення, наповнити його своїми сенсами – це повільне читання, повільне занурення до української культурної «Атлантиди». І ще – тут немає сторінок. Не дуже зручно в для орієнтації читача… але, власне, читач і мусить почуватися тут дезорієнтованим. Нарешті, на глянцевому папері дуже любить танцювати світло від лампи/свічки/каміна/тощо. Нагадуючи, що читаєте ви спокійної, задумливої ночі.

Бо де ж серед метушливого дня викроїти годинку для вдумливого читання?   


Огляд на інше видання «Дому Химер» – «Безодню» Влада Сорда  за посиланням:

https://kinovisia.blogspot.com/2021/04/blog-post_10.html


Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Сашко Лірник: «Щоб кожне слово мало значення…»

          -  Чи легко, маючи досвід казкаря, переходити до сценарної справи?      Це було зовсім не легко. Треба весь час правити текст, щоб не втратити ідею, яку заклав, бо в результаті виходить зовсім не те, що хотів.

Documentary about red terror in Kyiv

Я написав цей матеріл англійською мовою для наших закордонних колег, багато з яких думають що нинішня війна з Росією є лише випадковим непорозумінням через жорстку позицію Українскої влади. Незабаром я підготую його перклад українською і також опубілікую на блозі.   Among rare pieces of archive cinema footages which survived form the period of Ukrainian revolution 1917-1921, there is one which stands aside from the mainstream of those days documentary. Usually we can see the political leaders and public meetings, like in “Ukrainian movement” (1917) or we can see the military forces on parades and in ordinary life like in “Ukrainians in Wetzlar” (1918) or in “Miliraty parade” (filmed on Sophyivska square in Kyiv in summer of 1918). Sometimes ordinary people or landscapes were filmed like in “ Pictures of the Crimean peninsula ” (1918). But film “Victims V.U.CH.K. in Ukraine” is completely different. Most of it shows the results of work of communist secret police ( All-Ukrainian Extr

Повість про Машеньку

  Не знаю, чи це ознака того, що наш блог вже сходить на пси, але ми вирішили зробити крок до мейнстріму. Ну, майже. Бо котиків не буде. Буде Машенька, тому що чоловік рішуче сказав мені: «Пиши не про туринського коня, а про білогородську мишу».