Перейти до основного вмісту

Книги ночі, тіней і снів

Є книги для певного настрою. Є – для певного часу доби. Сьогодні мова піде про книги «нічні».

«Книга вигаданих неістот» Євгена Ліра й Кшисі Федорович, «Пісні тіней і порожнечі» поетів українських двадцятих, зібрані тим самим Євгеном Ліром, вийшли у «Домі Химер» – молодому видавництві, що спеціалізується на «темній» літературі. «Темними» у найкращому сенсі слова є й ці книги.


«Книга вигаданих неістот», означена як «спекулятивна енциклопедія», – путівник Краєм Снів, довідник з онейронавтики, бестіарій не-істот, що причаїлися в глибинах несвідомого, компендіум зі снознавства і сновидства…. Якщо простіше – фантазійний (не плутати з фентезійним!) нон-фікшн, який розповідає про місця та персонажів світу снів. В якому переплавилися культурологія, психоаналіз, міфологія, література та авторська уява. В якому ви можете впізнати якісь зі своїх снів… чи ж образи якого прийдуть до вас у снах нових. Чимало посприяти тут можуть образи візуальні – себто малюнки Нати Фріден, яку сміливо можна назвати третьою співавторкою проекту. 


І, нарешті, – та вельми важливо – це просто хороший літературний текст. Досить вдало замаскований під наук-поп, що не заважає отримувати від нього «просто» читацьку насолоду.

«Пісні тіней і порожнечі» є ще одним доказом того, що «Помпеї» «наших двадцятих» ще розкопувати й розкопувати. Мабуть, «готична» поезія – не те, з чим асоціюються Богдан-Ігор Антонич, Михайль Семенко чи Олена Теліга, а проте їхній спадок значно розмаїтіший, ніж може подуматися широкому загалу. Тут – не лише революція, голод, сніг і смерть, а й алхімія, подвійне самогубство закоханих, давні храми, зрештою, kosmos. Виписані, повторюся, рядом потужних майстрів української літератури першої половини короткого й страшного, «залізного» ХХ століття. Залізо можна почути і в їхніх рядках, хоча багато більше тут «архітектури мрії» замків, мурів, храмів. Моря-океану. І, природно, ночі – в кого жорстокої, в кого гіркої, а в кого й п’янкої. Людина, що не любить книжок без передмови й приміток (яко аз грішна), оцінить вступне слово та короткі нариси про авторів (тексти Євгена Ліра), досить короткі, щоб не знудитися, і досить ємні, щоб зрозуміти, про що мова. Є тут і портрети поетів, також роботи Нати Фріден.


І, нарешті, трохи про самі книги. Не про вміст, а про саме тіло книги. Так, «тілесність» книги звучить як певний оксюморон… хоча тим, хто любить книгу паперову (або, як казав один знайомий, «аналогову»), не треба пояснювати важливість книжкового запаху, текстури і фактури обкладинки та навіть сторінки. Не кажучи вже про оформлення.

Обидві книжки своїм зовнішнім виглядом завдячують Владу Сорду – так, він не лише поет і видавець, а й талановитий книжковий дизайнер. Кожне видання є окремим маленьким універсумом. «Книга…» – гра темно-зеленого із золотом на обкладинці, середина ж, окрім графіки Нати Фріден, може похвалитися стильними шрифтами, буквицями, орнаментами рамками заголовків – без зайвини, що також важливо. Папір приємний для ока і дотику – так, щоб читач почувався «у ній» затишно і з тим більшою легкістю пірнув у текст.

«Пісні…» одягнуті в обкладинку «інфернальних» червоно-чорних тонів, з Офіоном, що обвиває світове яйце. Вона ніби одразу промовляє, що тіні тут породжують полум’я, а порожнеча вагітна новим світом. Відчуття «космосу» – світу думки, культури абощо – лишає й оформлення сторінок. У передмові згадано, що лягло в їхню основу, а проте кожне зображення потребує довгого розглядання, навіть дешифрування… без обіцянки, що у підсумку все в ньому вдасться зчитати. Десь так, як у самих літературних текстах. Білі літери на темному тлі не для кожного будуть зручними – проте і ця книга не з тих, що їх «ковтають». Прочитати вірш, обдумати його, подивитися зображення, наповнити його своїми сенсами – це повільне читання, повільне занурення до української культурної «Атлантиди». І ще – тут немає сторінок. Не дуже зручно в для орієнтації читача… але, власне, читач і мусить почуватися тут дезорієнтованим. Нарешті, на глянцевому папері дуже любить танцювати світло від лампи/свічки/каміна/тощо. Нагадуючи, що читаєте ви спокійної, задумливої ночі.

Бо де ж серед метушливого дня викроїти годинку для вдумливого читання?   


Огляд на інше видання «Дому Химер» – «Безодню» Влада Сорда  за посиланням:

https://kinovisia.blogspot.com/2021/04/blog-post_10.html


Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Генерація волі. Реконструкція образу молодого мічмана Якима Христича

  Неочікувані проблеми – річ звична при роботі над фільмом. Зіткнулася з нею і знімальна група першого короткометражного доповнення до проекту «Генерація волі» під робочою назвою «29 квітня». 

Книга про Боярку в нашій історії.

У вже далекому 2010 році, під час роботи над сценарієм до фільму «Українська революція», я читав спогади Всеволода Петріва. Часто ловлячи себе на думці, що не можу чітко уявити середовище, в якому відбуваються описані автором події. Мова йде не тільки про архітектуру та географію, якраз це можна було уявити завдяки збереженим світлинам та мапам. Те саме стосувалося костюмів і побуту. Але як думали ті чи інші особи? Чому вони робили саме те, що робили? У всього цього мала бути своя передісторія. Якої Петрів, звичайно, не знав, але яка була потрібна, щоб реалістичніше показати події. От, наприклад: в кінці другої серії «Української революції» є кадр, де залізничник встановлює український прапор на станції «Боярка». Хто був цей чоловік? Чому саме він? Як це відбувалось? Ми відповіли собі на ці питання, виходячи із загального контексту спогадів Петріва та розповідей наших консультантів про ту добу, про залізничників, про ситуацію в околицях Києва. Хоча, звісно, цікавіше було б знат...

Анімаційні світи Давида Черкаського

  1. Від памфлета до притчі В історію світового кіно 1960-ті роки увійшли як період піднесення, причому не лише ігрового авторського кінематографу, але й анімації. В Україні, зокрема, в цей час відбувається нове її народження після тривалої паузи (перший період – 1920-1930-ті роки): у 1959 році, постановою ради міністрів УРСР, при Київнаукфільмі відкривається цех художньої мультиплікації. Очолив його представник «першого покоління» українських аніматорів Іполит Лазарчук, до якого долучилися Ніна Василенко, Ірина Гурвич і творча молодь – Цезар Оршанський, Алла Грачова, Марк Драйцун та ін. [1] Серед них – і одна з найяскравіших постатей в історії вітчизняної (і не лише) анімації Давид Черкаський.