Перейти до основного вмісту

«Легіон. Хроніка УГА 1918-1919 рр.»: кіно про народження національної армії... і не лише

 


Вперше опубліковано: Пащенко Анастасія. Бої Української Галицької Армії // Кіно-Театр. - 2016. - №2. - С. 6-7.

«Легіон. Хроніка Української Галицької Армії 1918-1919 рр.»

Сценарист: Олександр Пагіря

Режисер і оператор: Тарас Химич

Оповідачі: Віктор Власенко, Януш Юхницький, Владислав Лучишин, Бернард Уліат

Invert pictures, 2015

Як народжується національна армія? 

Питання, що ставиться на кожному етапі державотворення. Гостро постало воно і сьогодні, в час, коли сформована раніше військова структура проходить правдивий гарт (доводячи власну недосконалість і необхідність реформування). Тому з особливим інтересом зараз сприймаються кінороботи, присвячені історії українського війська. Зокрема, цікаві паралелі можна побачити між подіями у відродженій Україні 1917 і 2013 років… 

У вже минулому 2015-му відбулися одразу дві кінопрем’єри на тему творення армії в добу Перших визвольних змагань (1917-1921), відповідно про події в Українській і Західноукраїнській народних республіках: у травні – «Українська революція» Івана Канівця (2 серія), у грудні – «Легіон. Хроніка УГА» Тараса Химича. Обидва створені за характерною концепцією, що мимоволі передає «дух нашого часу», з його «ініціативою знизу» як чи не основним формуючим державотворчим фактором. Йдеться про відхід від класичного принципу «великої історії, написаної окремими великими людьми», на користь наголосу на ролі більш чи менш рядових учасників подій. 

У «Легіоні…» цей підхід став абсолютним: у фільмі принципово не згадані організатори й очільники війська, і УГА постає як стихійне породження державницького інстинкту галичан, що витримує випробовування окопами Першої світової війни. У свого роду «пролозі» кінокартини глядач бачить психічно втомлених людей, звиклих до жорстокостей військового часу, «живих автоматів без душі», за виразом одного з учасників подій. Проте саме з них народиться громадянська спільнота, життєздатна національна армія (що навіть переживе власну державу). Подібний «стрибок» драматургії – не стільки фільмової, скільки історичної – мовби відбиває нервовий ритм доби, з її стрімкими і несподіваними поворотами. Причому доби не лише першої чверті ХХ ст., а й першої чверті ХХІ-го.

Так, історична документалістика цікава нам далеко не лише через можливість дізнатися, «як воно було». Особливу симпатію завжди викликала часова «багатошаровість» фільму, змога через призму давнини глянути на сьогодення… і отримати ще один урок того, що «історія нічому не вчить». Можливо, тому, що повсякчас повторюється, але щораз по-різному. От і в «Хроніці Української Галицької Армії» можна побачити моменти, характерні і для української історії останніх років. Чи не найбільш виразний – проблема перетворення України на заручника у «великій грі» великих держав. Як повідомляє титр на початку кінострічки, після завершення світової війни настає період «не менш жорстоких малих війн». Втім, як стає очевидно далі, «малі війни» (у значенні «локальних конфліктів») були «місцевими» вельми умовно. У час активного перекроювання кордонів перемога у такій війні могла означати посилення, а то й появу нового гравця на геополітичному полі – отже, без втручання ззовні не обходилося. І можна було вкотре спостерігати, як Захід впевнено бере на себе роль арбітра, виходячи зі своїх (що логічно) інтересів і часто не розуміючи і не бажаючи вивчити того «іншого», чию долю вирішує. Простий приклад – армія Галлера, що їй у фільмі присвячено окремий епізод. Війська Антанти, відправлені на допомогу Польщі проти більшовиків, нею ж були нацьковані на УГА – як на, перефразовуючи популярний радянський термін, «поплічників комунізму». І Антанта, не подбавши про перевірку «об’єктивності» інформації одного супротивника про іншого, відправляла своїх людей на боротьбу з потенційним союзником…

Часову «багатошаровість» фільму підкреслює обраний прийом, що по суті стає центральним: окрім класичного поєднання хронікального матеріалу та ігрових сцен, присутні тут і спогади, оформлені як «студійні зйомки». «Учасники подій» (українські і польські військові, держ-секретар ЗУНР Лонгин Цегельський), сидячи перед камерою, розповідають – про міські бої українців і поляків у Львові, про іноземців у складі УГА, про відступ армії, що зрештою опинилася в польсько-радянсько-румунському «трикутнику смерті». Варто відзначити переконливу гру виконавців (на жаль, це рідкість, особливо в історичній документалістиці). Особливо те, що грають вони не стільки певний «історичний образ», скільки «інтерв’юйованого», власне людину перед камерою, з індивідуальною манерою спілкування. І ми бачимо не абстрактного старшину УГА чи польського легіонера, а особистість, причому історичний антураж (мова, одяг) не віддалює образ від глядача, а, навпаки, створює відчуття діалогу крізь час. Сприяє цьому ефекту і такий принциповий для стрічки момент, як поліфонічність. Автори не нав’язують «єдино правильного» погляду: хоча колективним героєм фільму, звісно, є вояки УГА, свій голос має і противна, польська строєна, причому без оцінного негативного забарвлення. Це вже сам глядач має вирішувати, хто для нього «свій»… Симптоматичний момент, таке собі «фільмове несвідоме»: хоча назва стрічки має стосуватися українських вояків, у кінотексті терміном «легіонери» повсякчас називають поляків. От і думай, про чий легіон насправді йдеться...

Отже, дещо несподівано, характерною рисою «Легіону» як фільму, присвяченого збройним силам, є загалом не войовничий, а мирний посил. Автори ніби переходять на новий щабель ставлення до історичного супротивника – від розставлення акцентів і кінематографічного вираження національної позиції у війні – до спокійного осмислення і «підведення підсумків», причому з наголосом не на минулому, а на сьогоденні. У фільмовій історії відбувається різкий перехід – від розлогої розповіді про війну з поляками – через коротку згадку про антибільшовицький союз Директорії й Польщі – до демонстрації майже ідилічної сучасності. Переконати у мирному спільному сьогоденні мають кадри-«знаки» з традиційними образами (українські й польські прапори, щасливий натовп тощо), плакатні і дещо наївні, особливо на загальному тлі фільму. Втім, сама ідея майбутнього примирення двох воюючих націй, не надто актуальна зараз, під час війни, неминуче наштовхує на роздуми. Про те, що наступний після війни етап – «конструктивістський», себто відбудова стосунків із геополітичним сусідом…

Наостанок варто зазначити: «Легіон» – певний прорив для України не лише в тематичному, але й технологічному сенсі. Фільм знятий в 4К (висока роздільна здатність зображення – у 4000 пікселів по горизонталі), що поки є рідкістю на наших теренах. Особливо ефектно виглядають тут використані оригінальні світлини. Сумніша ситуація з кінохронікою – але це провина не кінематографістів. На жаль, історично склалося так, що державна архівна система не може (чи не хоче) забезпечити доступний якісний кіноматеріал. От і маємо поєднання високої чіткості світлин, що радують око, і неякісної хроніки, з зображенням, що, здається, от-от розсиплеться на очах публіки... Лишається сподіватися, що вирішення цієї проблеми – питання майбутнього. А наразі просто радіймо хорошій документалістиці – «реконструкції історії». 




Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Помилки ціною кіна

Про те, як 6-дюймова гармата руйнує репутацію адмірала. Багато говорять про те, що треба мити руки перед їжею, дивитися на світлофор перш ніж переходити дорогу, та трошки розумітись на історії, якщо плануєш знімати історичне кіно. Як правило, говорять марно. Тому сьогодні я опишу дуже показовий приклад того, як нерозуміння кінематографістами деталей створеної ними ж сцени призводить до… самі побачите чого.

Повість про Машеньку

  Не знаю, чи це ознака того, що наш блог вже сходить на пси, але ми вирішили зробити крок до мейнстріму. Ну, майже. Бо котиків не буде. Буде Машенька, тому що чоловік рішуче сказав мені: «Пиши не про туринського коня, а про білогородську мишу».

Історія України у фото і кіно: 3D-формат

У сучасному кінопрокаті важливою ознакою високоякісного технологічного кінофільму є наявність 3D-версії. Сьогоднішній 3D-формат не є по-справжньому тривимірним. Він складається із двох окремих зображень, для правого і для лівого ока. Залежно від того, як обладнаний кінотеатр, ці зображення демонструються за допомогою або кольорового анагліфу (тоді фільм треба переглядати в червоно-синіх окулярах), або різних методів поляризації (ще один тип окулярів), або інших методів.