Перейти до основного вмісту

«Останній поєдинок» Рідлі Скотта: в напрямку Середньовіччя

 Десь так на світанку своєї творчості Рідлі Скотт відзняв «Дуелянтів» (1977), психологічну драму на основі реальних подій, майже нереалістичну – як то нерідко буває в житті – історію про те, як двоє офіцерів наполеонівської армії роками раз за разом сходилися в герці. Був там свій герой (д’Юбер у виконанні Кіта Керредайна), був і антигерой (Феро – Гарві Кейтель) – протилежний полюс, переслідувач, «тінь».

Гарві Кейтель і Кіт Керредайн у «Дуелянтах»

Цього року режисер випустив у люди «Останній поєдинок», ніби закільцювавши свою творчість, чи, принаймні, якийсь значущий її відрізок. І знов – історична основа (лишень не наполеонівська доба, а Середньовіччя), знов Франція, знов чоловіки, пов’язані фатальним зв’язком, що їх доля з якоюсь насолодою знов і знов стикає лобами. Щоправда, тут уже маємо не два полюси напруги, а трикутник, у вершині якого – ти не помилився, ласкавий читальнику, – жінка. Саме вона остаточно розв’яже міцно сплетені долі обох, а як саме, дивіться самі, бо фільм того вартий.


Для тих, хто бачив трейлер, це не буде спойлером… власне, суцільним спойлером сам трейлер і став, видавши й основну точку протистояння, і ту мораль, що її має зчитати глядач. Вона ж і опиняється, мабуть, найслабшим місцем фільму: ліберальна доктрина, стаючи все більш нетерпимою, пронизує сучасний кінематограф, і все більше відомих режисерів, білих гетеросексуальних чоловіків, сумирно знімають фільми, котрі й викривають Білого Гетеросексуального Чоловіка. В «Останній дуелі», як це заявлено вже в слогані фільму, жінка «кидає виклик нації». Якщо бути точнішими – не нації, а суспільству, побудованому тими самими чоловіками і на них орієнтованому. Словом, тут принципово нового ви не побачите. Героїня, Маргарита де Карруж, – «промінь сонця в темному царстві» (так, паралелі з «Грозою» Островського можна провести досить близькі) – в «темному» Середньовіччі, що, як дехто скаже, де в чому триває й досі.

Маргарита де Карруж – Джуді Комер

Словом, цікава «Остання дуель» не цим. А цікава вона передусім психологією, точніше, психологіями – доби, статі/гендеру, особистості. Автори взяли структуру, котра уславила ще «Расьомон» (і актуальності, як можна переконатися, досі не втратила!): такий собі триптих, кожна з частин якого представляє точку зору одного з дієвців і назву має відповідну: «Правда Жана де Карружа», «Правда Жака Ле Грі», «Правда Маргарити де Карруж». Кожен по-своєму щирий, кожен, дійсно, має «свою правду»… І, хоч дається зрозуміти, що «правильною» є саме остання «правда», істина, цілком можливо, лежить десь посередині. Тим більше, що щодо реальних подій серед істориків не було й досі не
має ні певності, ні єдиної думки.

Маргарита де Карруж – Джуді Комер, Жан де Карруж – Метт Деймон

Жак Ле Грі – Адам Драйвер

Сприяють цьому і час та місце дії – загадкове й туманне європейське Середньовіччя. Навіть візуальний ряд витриманий в стриманих, бляклих тонах – мовляв, отаке воно далеке й похмуре. Хоча й «фактура» тут відчувається, хід дії неспішний й урочистий (що особливо контрастує з динамічними батальними сценами), і глядач може вільно зануритись у «труди і дні» норманської шляхти ХІV ст. – і, хоч медієвіст, мабуть, відшукає собі копичку огріхів, для пересічного глядача (навіть з гуманітарною освітою) показаний світ виглядає цілком переконливо.

Мій чоловік, переглянувши фільм, виказав цікаву думку: в «Останній дуелі» показано присмерк світу Жанів де Каружів. Запальний, простуватий, чесний воїн, що сфундував цю цивілізацію «за правом сильного», неминуче втрачатиме позиції в новому прагматично-гедоністичному світі. Можна трактувати цю історію в такому ключі. Можна, як досить відверто пропонується сюжетом, – як боротьбу з усталеними структурами, що виявиться під силу виграти навіть слабкому та залежному. А можна – як народження особистості, котра не боїться проявити себе – навіть непопулярно, поза всіма законами і «трендами» суспільства. В Ольги Кобилянської є «феміністична» повість з промовистою назвою «Людина». Власне, про це часто забувають (призабули і в цьому фільмі): важливо ж не створити новий ідеологічний конструкт жінки як «жертви, що має повстати», а нарешті побачити в ній – «просто» людину. А втім, це вже справа наступних фільмів. Можливо, навіть і Рідлі Скотта…





Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Україна знову в огні. Довженко про війну

  Не знаю, чи варто зараз рекомендувати нашим читачам до «воєнної бібліотеки» «Щоденник» Довженка. Надто багато в ньому болю, і неприємної правди, й апокаліптичних картин війни. Вирішуйте для себе. Але в роки війни писав він і тексти для широкого загалу, і вже вони грають на внутрішніх струнах читача, пробуджуючи потрібні у воєнний час емоції — гнів, зневагу до ворога, впевненість у перемозі та її важливості для світу. Це те, що нам потрібно й зараз. Так, Довженко працював у радянській ідеологічній системі, проте думав і писав про українців і для українців. Крім того, він, навіть пишучи на так звані «гостроактуальні» для того часу теми, виходить за межі свого сьогодення. І, читаючи його, несподівано розумієш: автор говорить не лише зі своїми сучасниками, а й з людьми майбутнього, з тобою. Бо в текстах, створених під враженням картин Другої світової, бачиш панораму української історії далеко не лише 1940-х років ХХ ст.: зокрема, можна знайти тут свого роду покликання на політику Росі

Шевченкові твори в ігровому кіно

  До Шевченківських днів – матеріал про екранізації Шевченка в кіно (лише ігровому: анімація – окрема тема).

В пошуках загубленого авіапарку

Історія Української революції та її збройних сил, на жаль, досі недостатньо досліджена. Це особливо кидається в око, коли починаєш працювати над художнім твором на відповідну тему і змушений вийти за межі доріжок, прокладених дослідниками. Сьогодні хочу поділитися однією, майже детективною історією. Якось, під час збору матеріалів для фільму «Генерація волі» , знайшов цікаві спогади большевика, що в складі армії Муравйова брав участь у захопленні (чи, як люблять писати росіяни, в «звільненні») Києва у 1918 році. Він барвисто описував, як на підступах до Києва їх бомбили українські літаки. Бомбили сильно, і жодної управи на них не було,  бо ніяких зенітних засобів большевики не мали. З журналу «Нива». Малюнок часів Першої світової війни.