Перейти до основного вмісту

«Останній поєдинок» Рідлі Скотта: в напрямку Середньовіччя

 Десь так на світанку своєї творчості Рідлі Скотт відзняв «Дуелянтів» (1977), психологічну драму на основі реальних подій, майже нереалістичну – як то нерідко буває в житті – історію про те, як двоє офіцерів наполеонівської армії роками раз за разом сходилися в герці. Був там свій герой (д’Юбер у виконанні Кіта Керредайна), був і антигерой (Феро – Гарві Кейтель) – протилежний полюс, переслідувач, «тінь».

Гарві Кейтель і Кіт Керредайн у «Дуелянтах»

Цього року режисер випустив у люди «Останній поєдинок», ніби закільцювавши свою творчість, чи, принаймні, якийсь значущий її відрізок. І знов – історична основа (лишень не наполеонівська доба, а Середньовіччя), знов Франція, знов чоловіки, пов’язані фатальним зв’язком, що їх доля з якоюсь насолодою знов і знов стикає лобами. Щоправда, тут уже маємо не два полюси напруги, а трикутник, у вершині якого – ти не помилився, ласкавий читальнику, – жінка. Саме вона остаточно розв’яже міцно сплетені долі обох, а як саме, дивіться самі, бо фільм того вартий.


Для тих, хто бачив трейлер, це не буде спойлером… власне, суцільним спойлером сам трейлер і став, видавши й основну точку протистояння, і ту мораль, що її має зчитати глядач. Вона ж і опиняється, мабуть, найслабшим місцем фільму: ліберальна доктрина, стаючи все більш нетерпимою, пронизує сучасний кінематограф, і все більше відомих режисерів, білих гетеросексуальних чоловіків, сумирно знімають фільми, котрі й викривають Білого Гетеросексуального Чоловіка. В «Останній дуелі», як це заявлено вже в слогані фільму, жінка «кидає виклик нації». Якщо бути точнішими – не нації, а суспільству, побудованому тими самими чоловіками і на них орієнтованому. Словом, тут принципово нового ви не побачите. Героїня, Маргарита де Карруж, – «промінь сонця в темному царстві» (так, паралелі з «Грозою» Островського можна провести досить близькі) – в «темному» Середньовіччі, що, як дехто скаже, де в чому триває й досі.

Маргарита де Карруж – Джуді Комер

Словом, цікава «Остання дуель» не цим. А цікава вона передусім психологією, точніше, психологіями – доби, статі/гендеру, особистості. Автори взяли структуру, котра уславила ще «Расьомон» (і актуальності, як можна переконатися, досі не втратила!): такий собі триптих, кожна з частин якого представляє точку зору одного з дієвців і назву має відповідну: «Правда Жана де Карружа», «Правда Жака Ле Грі», «Правда Маргарити де Карруж». Кожен по-своєму щирий, кожен, дійсно, має «свою правду»… І, хоч дається зрозуміти, що «правильною» є саме остання «правда», істина, цілком можливо, лежить десь посередині. Тим більше, що щодо реальних подій серед істориків не було й досі не
має ні певності, ні єдиної думки.

Маргарита де Карруж – Джуді Комер, Жан де Карруж – Метт Деймон

Жак Ле Грі – Адам Драйвер

Сприяють цьому і час та місце дії – загадкове й туманне європейське Середньовіччя. Навіть візуальний ряд витриманий в стриманих, бляклих тонах – мовляв, отаке воно далеке й похмуре. Хоча й «фактура» тут відчувається, хід дії неспішний й урочистий (що особливо контрастує з динамічними батальними сценами), і глядач може вільно зануритись у «труди і дні» норманської шляхти ХІV ст. – і, хоч медієвіст, мабуть, відшукає собі копичку огріхів, для пересічного глядача (навіть з гуманітарною освітою) показаний світ виглядає цілком переконливо.

Мій чоловік, переглянувши фільм, виказав цікаву думку: в «Останній дуелі» показано присмерк світу Жанів де Каружів. Запальний, простуватий, чесний воїн, що сфундував цю цивілізацію «за правом сильного», неминуче втрачатиме позиції в новому прагматично-гедоністичному світі. Можна трактувати цю історію в такому ключі. Можна, як досить відверто пропонується сюжетом, – як боротьбу з усталеними структурами, що виявиться під силу виграти навіть слабкому та залежному. А можна – як народження особистості, котра не боїться проявити себе – навіть непопулярно, поза всіма законами і «трендами» суспільства. В Ольги Кобилянської є «феміністична» повість з промовистою назвою «Людина». Власне, про це часто забувають (призабули і в цьому фільмі): важливо ж не створити новий ідеологічний конструкт жінки як «жертви, що має повстати», а нарешті побачити в ній – «просто» людину. А втім, це вже справа наступних фільмів. Можливо, навіть і Рідлі Скотта…





Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Сашко Лірник: «Щоб кожне слово мало значення…»

          -  Чи легко, маючи досвід казкаря, переходити до сценарної справи?      Це було зовсім не легко. Треба весь час правити текст, щоб не втратити ідею, яку заклав, бо в результаті виходить зовсім не те, що хотів.

Documentary about red terror in Kyiv

Я написав цей матеріл англійською мовою для наших закордонних колег, багато з яких думають що нинішня війна з Росією є лише випадковим непорозумінням через жорстку позицію Українскої влади. Незабаром я підготую його перклад українською і також опубілікую на блозі.   Among rare pieces of archive cinema footages which survived form the period of Ukrainian revolution 1917-1921, there is one which stands aside from the mainstream of those days documentary. Usually we can see the political leaders and public meetings, like in “Ukrainian movement” (1917) or we can see the military forces on parades and in ordinary life like in “Ukrainians in Wetzlar” (1918) or in “Miliraty parade” (filmed on Sophyivska square in Kyiv in summer of 1918). Sometimes ordinary people or landscapes were filmed like in “ Pictures of the Crimean peninsula ” (1918). But film “Victims V.U.CH.K. in Ukraine” is completely different. Most of it shows the results of work of communist secret police ( All-Ukrainian Extr

Повість про Машеньку

  Не знаю, чи це ознака того, що наш блог вже сходить на пси, але ми вирішили зробити крок до мейнстріму. Ну, майже. Бо котиків не буде. Буде Машенька, тому що чоловік рішуче сказав мені: «Пиши не про туринського коня, а про білогородську мишу».