Перейти до основного вмісту

Фантазійний кіноколаж від Веса Андерсона

 

Створивши фантазійну картину модерну в «Готелі «Будапешт»», Вес Андерсон знов показує себе тонким стилістом у ««Французький вісник» від «Ліберті, Канзас Івнінґ Сан»». Цього разу матеріалом йому слугують французькі сімдесяті… хоча одразу обмовимося: куди більше тут відчувається шалений дух 60-х.

Отже, ««Французький вісник» від «Ліберті, Канзас Івнінґ Сан»» – назва дещо оксюморонна. Вона одразу задає «фільмову оптику»: Франція поглядом американців. Але – не «пересічного американця» (хоч мотив «американської глибинки» звучить і в назві часопису, і в яскраво-бадьорих пейзажах кукурудзяних полів). Це погляд американського інтелектуала, що знає, відчуває і, головне, любить свій предмет. Їхніми очима ми і бачимо – точніше, їхніми матеріалами «читаємо» – строкату картину суспільного, культурного й навіть кримінального (з кулінарним присмаком!) життя умовної Франції умовних шести… сімдесятих.

Закомпонувати фільм у структуру журналу – завдання направду непросте. Здається, ця конструкція от-от розвалиться – настільки різнорідні її складові – але ж ні, перед очі глядача гордо виступає химера з геть гетерогенних кінематогарфічних жанрів і прийомів. Тут тобі елементи й театральної вистави, й нуару, й політичного фільму, й фільму-біографії, поєднаних головним – авторським почерком.


Вес Андерсон – майстер роботи з фактурою. Він бере кінонарис, кіно біографічне, політичне, кримінальне – і з насолодою грає ними, перебираючи впізнавані образи й мотиви, демонструючи глядачеві «шви» жанру й перелицьовуючи останній на свій лад, щедро здобрюючи гумором й іронією. Тут уже, мабуть, можна говорити не про кінематографічний постмодернізм навіть, а такий собі «неопостмодернізм» – бо тут уже предметом мистецької гри, здається, стає не сам жанр, а його осмислення-обігравання.

Дещо «інтелектуалістською» стає наша розвідка… але що поробиш, коли й половина новел «Французького вісника» має справу з відповідною сферою: в одній розповідь про божевільного злочинця, а заразом геніального художника-модерніста ведеться від особи рафінованої, інша – картина «студентської революції», з повсякчасною даниною Жан-Люку нашому Годару і загалом політичному кіно й «кіно прямої дії». Тож тут буде досить і промов просто в кадр, і реплік-лозунгів, і навіть французька, якою ці лозунги звучатимуть, тут виступатиме як мова-символ, мова «нової хвилі», «студентської революції», і загалом західного інтелектуального лівацтва.


Досі говорили про фактуру жанрову, а тепер, отже, переходимо до зображальної. . найперше, що кидається в очі, – гра з різними колірними системами. Режисер сміливо міксує чорно-біле й кольорове зображення, на їхньому контрасті показуючи, на що здатне кожне. Чорно-біле – з його позірним аскетизмом, а насправді – з усім багатством градацій двох кольорів, а ще – це також «зображення-знак»: ч/б – це довгий час візуальний ряд хроніки й «незалежного кіно» (кольорова плівка була дорожчою, та й експлуатувалася переважно комерційним кінематографом). «Французький вісник» же із задоволенням покликається на історію кінематографу та його технологій – починаючи, до речі, зі старого доброго формату 4:3.

Чорно-біле зображення вільно переходить у кольорове – і тут уже Вес Андерсон може похизуватися своїм вмінням працювати з кольором, завдяки якому чи не кожен кадр перетворюється на вишукану листівку. «Естетики листівки» додає й ще й робота з простором кадру. Тут домінують декоративність, а подекуди й площинність: композиція ретельно вивірена, кольори старанно підібрані й скомпоновані, а кадр може не роздаватися вглибину, а підкреслено перспективно скорочуватися, за потреби розбиваючись на так само підкреслено плоскісні плани, котрі нагадують чи то театральні декорації, чи то рухомі деталі інтерактивних книжок (гри з театральною естетикою, до речі, тут також доволі – від сцени, прямо вирішеної в стилістиці вистави, до вже згаданої побудови кадру).


Що ж маємо в підсумку? Такий собі колаж з розмаїтих історій і технік. Та про це ми вже говорили. Не говорили про те, що об’єднує всю конструкцію сюжетно. А це – редакційний світ, такий само строкатий і божевільний. Кожен, хто мав справу з редакційною роботою, знає, що то таке – підготовка до друку. Матеріали, які надходять в останню мить, тексти многоцінні, котрі потрібно коротити на третину, нічого не пропустивши й не втративши, два дамоклові мечі, що висять над головами редактора й авторів, – дедлайн і обсяг… Та мало що ше? Головне ж – та неповторна творча атмосфера, яка вже не відпустить. І завдяки якій, перефразовуючи відому фразу, «колишніх не буває». Ні редакторів, ні авторів, ні коректорів, et cetera, et cetera, et cetera.


У нашому невеличкому тексті слово «гра» з похідними звучало вже не раз і не двічі. І правда: поняття «гри» – одне з ключових для розуміння фільму. Звідси – його легка, легітна природа, завдяки якій від екрана ніби віє теплом – хоч трапляються в ньому нотки й іронічні, й драматичні, і навіть трагічні.. стрічка лишає відчуття роботи, над якою працювали з насолодою, і відчуття це (правдиве чи ні – зрештою, неважливо) передали глядачеві. Недарма на преспоказі вибаглива щодо кіномистецтва публіка подякувала фільму оплесками й навіть під час титрів не спішила вставати з крісел – а це, повірте, щось та й значить.



 

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Генерація волі. Реконструкція образу молодого мічмана Якима Христича

  Неочікувані проблеми – річ звична при роботі над фільмом. Зіткнулася з нею і знімальна група першого короткометражного доповнення до проекту «Генерація волі» під робочою назвою «29 квітня». 

Книга про Боярку в нашій історії.

У вже далекому 2010 році, під час роботи над сценарієм до фільму «Українська революція», я читав спогади Всеволода Петріва. Часто ловлячи себе на думці, що не можу чітко уявити середовище, в якому відбуваються описані автором події. Мова йде не тільки про архітектуру та географію, якраз це можна було уявити завдяки збереженим світлинам та мапам. Те саме стосувалося костюмів і побуту. Але як думали ті чи інші особи? Чому вони робили саме те, що робили? У всього цього мала бути своя передісторія. Якої Петрів, звичайно, не знав, але яка була потрібна, щоб реалістичніше показати події. От, наприклад: в кінці другої серії «Української революції» є кадр, де залізничник встановлює український прапор на станції «Боярка». Хто був цей чоловік? Чому саме він? Як це відбувалось? Ми відповіли собі на ці питання, виходячи із загального контексту спогадів Петріва та розповідей наших консультантів про ту добу, про залізничників, про ситуацію в околицях Києва. Хоча, звісно, цікавіше було б знат...

Анімаційні світи Давида Черкаського

  1. Від памфлета до притчі В історію світового кіно 1960-ті роки увійшли як період піднесення, причому не лише ігрового авторського кінематографу, але й анімації. В Україні, зокрема, в цей час відбувається нове її народження після тривалої паузи (перший період – 1920-1930-ті роки): у 1959 році, постановою ради міністрів УРСР, при Київнаукфільмі відкривається цех художньої мультиплікації. Очолив його представник «першого покоління» українських аніматорів Іполит Лазарчук, до якого долучилися Ніна Василенко, Ірина Гурвич і творча молодь – Цезар Оршанський, Алла Грачова, Марк Драйцун та ін. [1] Серед них – і одна з найяскравіших постатей в історії вітчизняної (і не лише) анімації Давид Черкаський.