Перейти до основного вмісту

Про Майдан


 

В цей день у 2013 році наше життя пішло іншою колією, хоча мало хто це одразу збагнув.

У кожного був свій початок Майдану. Для мене він стався зовсім випадково. Я був на церемонії вшанування загиблих під час Голодомору, і там неочікувано зустрів журналістку Вікторію Скубу з чоловіком. Після завершення заходу вони запропонували підкинути мене машиною до метро. Чому б ні? Дорогою до Майдану Незалежності сказали, що хочуть зайти туди: нібито Мустафа Найєм скликає людей на демонстрацію за підписання асоціації. Захотілося піти з ними.

Тоді не дуже вразило побачене. Люди зібрались, але їх було не так і багато. І, головне, їх настрій... Серед зібрання вже лунали гасла на кшталт «майдан без політиків». Я вже бачив Мовний майдан, пам’ятав атаки “беркутівців” на демонстрантів, їхню щиру ненависть до України. Якщо влада захоче кинути їх на цю демонстрацію — треба бути готовим до серйозної боротьби. А тут люди прийшли просто висловити свої переконання. Та й сам я геть не був готовий до серйозної боротьби. Але, здавалося, її й не буде. Тоді ще Янукович робив вигляд, що підпише...

Люди навколо були сповнені надії. Мені здавалося — марної. Проте життя показало: попри страждання і кров, правими були ці люди, сповнені надії. Україна тоді вирвалась із пастки «російського світу». Можливо, і не вони були головними рушіями того, що сталося в наступні місяці, але надія, якою світилися їхні очі, врешті запалила сотні тисяч інших. Включаючи мене.

Зараз, дивлячись, які хмари збираються над країною, коли руки опускаються і здається, що виходу немає, хочеться згадати себе тодішнього. Трошки наївного, але сповненого надії. Зрештою, шансів врятувати Україну й тоді було небагато. Але люди вірили — і врятували.

На жаль, багато кого з учасників тих подій вже немає з нами. Хтось пішов тоді, когось доля забрала пізніше. Хотілося б, щоб вони були з нами зараз. Щоб ми далі сподівалися разом.

 

 

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

В пошуках загубленого авіапарку

Історія Української революції та її збройних сил, на жаль, досі недостатньо досліджена. Це особливо кидається в око, коли починаєш працювати над художнім твором на відповідну тему і змушений вийти за межі доріжок, прокладених дослідниками. Сьогодні хочу поділитися однією, майже детективною історією. Якось, під час збору матеріалів для фільму «Генерація волі» , знайшов цікаві спогади большевика, що в складі армії Муравйова брав участь у захопленні (чи, як люблять писати росіяни, в «звільненні») Києва у 1918 році. Він барвисто описував, як на підступах до Києва їх бомбили українські літаки. Бомбили сильно, і жодної управи на них не було,  бо ніяких зенітних засобів большевики не мали. З журналу «Нива». Малюнок часів Першої світової війни.  

«Останній поєдинок» Рідлі Скотта: в напрямку Середньовіччя

 Десь так на світанку своєї творчості Рідлі Скотт відзняв «Дуелянтів» (1977), психологічну драму на основі реальних подій, майже нереалістичну – як то нерідко буває в житті – історію про те, як двоє офіцерів наполеонівської армії роками раз за разом сходилися в герці. Був там свій герой (д’Юбер у виконанні Кіта Керредайна), був і антигерой (Феро – Гарві Кейтель) – протилежний полюс, переслідувач, «тінь». Гарві Кейтель і Кіт Керредайн у «Дуелянтах» Цього року режисер випустив у люди «Останній поєдинок», ніби закільцювавши свою творчість, чи, принаймні, якийсь значущий її відрізок. І знов – історична основа (лишень не наполеонівська доба, а Середньовіччя), знов Франція, знов чоловіки, пов’язані фатальним зв’язком, що їх доля з якоюсь насолодою знов і знов стикає лобами. Щоправда, тут уже маємо не два полюси напруги, а трикутник, у вершині якого – ти не помилився, ласкавий читальнику, – жінка. Саме вона остаточно розв’яже міцно сплетені долі обох, а як саме, дивіться самі, бо фільм того в

Україна знову в огні. Довженко про війну

  Не знаю, чи варто зараз рекомендувати нашим читачам до «воєнної бібліотеки» «Щоденник» Довженка. Надто багато в ньому болю, і неприємної правди, й апокаліптичних картин війни. Вирішуйте для себе. Але в роки війни писав він і тексти для широкого загалу, і вже вони грають на внутрішніх струнах читача, пробуджуючи потрібні у воєнний час емоції — гнів, зневагу до ворога, впевненість у перемозі та її важливості для світу. Це те, що нам потрібно й зараз. Так, Довженко працював у радянській ідеологічній системі, проте думав і писав про українців і для українців. Крім того, він, навіть пишучи на так звані «гостроактуальні» для того часу теми, виходить за межі свого сьогодення. І, читаючи його, несподівано розумієш: автор говорить не лише зі своїми сучасниками, а й з людьми майбутнього, з тобою. Бо в текстах, створених під враженням картин Другої світової, бачиш панораму української історії далеко не лише 1940-х років ХХ ст.: зокрема, можна знайти тут свого роду покликання на політику Росі