Перейти до основного вмісту

Про Майдан


 

В цей день у 2013 році наше життя пішло іншою колією, хоча мало хто це одразу збагнув.

У кожного був свій початок Майдану. Для мене він стався зовсім випадково. Я був на церемонії вшанування загиблих під час Голодомору, і там неочікувано зустрів журналістку Вікторію Скубу з чоловіком. Після завершення заходу вони запропонували підкинути мене машиною до метро. Чому б ні? Дорогою до Майдану Незалежності сказали, що хочуть зайти туди: нібито Мустафа Найєм скликає людей на демонстрацію за підписання асоціації. Захотілося піти з ними.

Тоді не дуже вразило побачене. Люди зібрались, але їх було не так і багато. І, головне, їх настрій... Серед зібрання вже лунали гасла на кшталт «майдан без політиків». Я вже бачив Мовний майдан, пам’ятав атаки “беркутівців” на демонстрантів, їхню щиру ненависть до України. Якщо влада захоче кинути їх на цю демонстрацію — треба бути готовим до серйозної боротьби. А тут люди прийшли просто висловити свої переконання. Та й сам я геть не був готовий до серйозної боротьби. Але, здавалося, її й не буде. Тоді ще Янукович робив вигляд, що підпише...

Люди навколо були сповнені надії. Мені здавалося — марної. Проте життя показало: попри страждання і кров, правими були ці люди, сповнені надії. Україна тоді вирвалась із пастки «російського світу». Можливо, і не вони були головними рушіями того, що сталося в наступні місяці, але надія, якою світилися їхні очі, врешті запалила сотні тисяч інших. Включаючи мене.

Зараз, дивлячись, які хмари збираються над країною, коли руки опускаються і здається, що виходу немає, хочеться згадати себе тодішнього. Трошки наївного, але сповненого надії. Зрештою, шансів врятувати Україну й тоді було небагато. Але люди вірили — і врятували.

На жаль, багато кого з учасників тих подій вже немає з нами. Хтось пішов тоді, когось доля забрала пізніше. Хотілося б, щоб вони були з нами зараз. Щоб ми далі сподівалися разом.

 

 

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Генерація волі. Реконструкція образу молодого мічмана Якима Христича

  Неочікувані проблеми – річ звична при роботі над фільмом. Зіткнулася з нею і знімальна група першого короткометражного доповнення до проекту «Генерація волі» під робочою назвою «29 квітня». 

Книга про Боярку в нашій історії.

У вже далекому 2010 році, під час роботи над сценарієм до фільму «Українська революція», я читав спогади Всеволода Петріва. Часто ловлячи себе на думці, що не можу чітко уявити середовище, в якому відбуваються описані автором події. Мова йде не тільки про архітектуру та географію, якраз це можна було уявити завдяки збереженим світлинам та мапам. Те саме стосувалося костюмів і побуту. Але як думали ті чи інші особи? Чому вони робили саме те, що робили? У всього цього мала бути своя передісторія. Якої Петрів, звичайно, не знав, але яка була потрібна, щоб реалістичніше показати події. От, наприклад: в кінці другої серії «Української революції» є кадр, де залізничник встановлює український прапор на станції «Боярка». Хто був цей чоловік? Чому саме він? Як це відбувалось? Ми відповіли собі на ці питання, виходячи із загального контексту спогадів Петріва та розповідей наших консультантів про ту добу, про залізничників, про ситуацію в околицях Києва. Хоча, звісно, цікавіше було б знат...

Анімаційні світи Давида Черкаського

  1. Від памфлета до притчі В історію світового кіно 1960-ті роки увійшли як період піднесення, причому не лише ігрового авторського кінематографу, але й анімації. В Україні, зокрема, в цей час відбувається нове її народження після тривалої паузи (перший період – 1920-1930-ті роки): у 1959 році, постановою ради міністрів УРСР, при Київнаукфільмі відкривається цех художньої мультиплікації. Очолив його представник «першого покоління» українських аніматорів Іполит Лазарчук, до якого долучилися Ніна Василенко, Ірина Гурвич і творча молодь – Цезар Оршанський, Алла Грачова, Марк Драйцун та ін. [1] Серед них – і одна з найяскравіших постатей в історії вітчизняної (і не лише) анімації Давид Черкаський.