Перейти до основного вмісту

Залп сміхом по ворогу

 


Руїни Кремля, Путін, що плазує перед українським воїном, а той, розправивши архангельські крила і здійнявши вогненного меча, провіщає йому суд Божий – мрія, сон золотий кожного українця… і водночас – перша сцена патріотичної комедії Володимира Тихого «Наші котики». 


                                             (Як же тут стриматися, щоб не поставити?)

Омріяна картина ця, втім, виявляється сном і тут: насправді фільм присвячено подіям далекого-недавнього 2014 року, коли російська агресія набирала обертів, а добровольці чи не активніше і успішніше, ніж державна система, рятували Україну. Невеликий загін таких охітних, що успішно розгромлює всі російські й сепаратистські загони, а заразом «виховує» наївну журналістку в правильному патріотичному дусі – нехитрий зміст фільму. Втім, як те і годиться комедії (тим більше, з елементами пародії), головне тут – не сюжетні перипетії, а те, як вони вирішені.     

Розгорнута назва – «Наші котики, або як ми полюбили лопати в умовах обмеженої антитерористичної операції з елементами тимчасового воєнного стану» – ніби покликається на традицію класичної комедії на воєнну тематику «Доктор Стрейнджлав, або Як я перестав хвилюватись і полюбив бомбу» Стенлі Кубрика, втім, не претендуючи на лаври останньої.  Та й звертаються «Котики» до іншого боку проблеми: нахабного агресора миролюбством і довірою не переможеш. Тож фільм просякнутий здоровим мілітаризмом, що той, сам по собі будучи явищем не надто приємним, в період активного ведення бойових дій стає таки потрібним. Відверта пропагандистська (в хорошому сенсі) спрямованість «Котиків», деклароване і авторами, і самим твором бажання боротися з ворогом сміхом вже самі по собі варті симпатії. 


Жартівливо означений піджанр «патріотична неполіткоректна комедія» недвозначно натякає на те, що соромитися з об’єктами для сміху фільм не збирається. Втім, це радше момент епатажу і привернення уваги, аніж його сутність. Так, «Котики» дійсно переважно насміхаються з «іншого» (хоча й «свої» повсякчас виступають об’єктами для жартів, звісно, доброзичливих). Але це передусім безпосередній ворог – сепаратисти, російські військові та, куди без нього, Путін; потрапили, щоправда, в цей перелік і мусульмани-кадирівці. Мабуть, найбільш «неполіткоректною» стала фігура такого собі внутрішнього «іншого», втіленого в образі недосвідченої журналістки Олі – пародійного продукту новітнього ліберального дискурсу. Це постать правдиво дискусійна: єдиний позитивний жіночий персонаж, представник преси з’являється, здається, в основному для того, щоб бути перевихованою «мужніми воїнами-чоловіками». Що цікаво, виголошувані нею принципи в цілому вірні: критично ставитися до гасел, зокрема патріотичних, зберігати незалежну позицію, в репортажах представляти позицію обох сторін… Проте на практиці все це обертається інфантильною наївністю, а «нова журналістика», що її адептом є Оля, виявляється не менш зашореною, ніж «звичайна». Як воно, власне, буває і в житті – і в цьому факті іронії чи не більше, ніж у самому образі героїні.

Отже, головна «ідейна платформа» фільму – здоровий патріотизм з елементами консерватизму, мілітаризму (оборонного, в нашому випадку) й усіх інших відповідних «ізмів», що можуть прийти в голову. Провідниками цих цінностей і є наші герої-воїни, що тимчасово відмовилися від своїх підкреслено мирних професій. Їхні «попередні життя» самі стають приводом і для окремих жартів, і для розвитку сюжету в цілому: командир із псевдо Пенальті мислить та розмовляє футбольними термінами, головний герой Літо – актор , і застосовує свій талант для дії на юного бійця Гріна (дзвінок з імітацією голосу Президента перетворює юнака на справжнього героя, здатного перемогли переважаючі сили бойовиків і поцілити з РПГ… не зовсім у те, що потрібно, але ж поцілити!).

Та головним героєм фільму лишається гумор – гумор різних калібрів і ґатунків, як-то кажуть, на всі смаки. Є тут чимало «туалетного» (в прямому сенсі: низка жартів крутиться довкола взірцевого туалету на позиції героїв). Є жартівливі покликання на геройське й воєнне кіно, зокрема вітчизняне (зокрема, не раз згадуватимуться «Кіборги»). Дещиця політичної сатири, що її стріли звернено на ворога – Путіна й очільників сепаратистів. Нетрохи «чорного гумору». І все це щедро здобрено солоним «солдатським гумором», що без нього нікуди і у воєнній комедії, і в воєнному побуті. І, разом із тим, знайшлося в кінострічці місце для трагедії, щоб глядач не забував, про що насправді це кіно. Та тут присутні дві смерті, гротескові в своїй карикатурній «жахливості» – «звичайна», в дертому лахмітті, і «українська» – в чорній вишиванці і в віночку, що своєю косою разить виключно ворога. І, хоч безпосередньо в герці вони не сходяться, віриться чомусь, що «наша» – сильніша. І «своїх» вона не зачепить.

В цілому, якщо судити за законами жанру, «Котики» є досить яскравим і, без сумніву, позитивним явищем сучасної української комедії. Проте найперше увагу привертає не це, а те, що за фільмом стоїть: бажання створити альтернативний вітчизняний пропагандистський продукт, що, за славними традиціями воєнного агітаційного «лубка», сміявся б трохи із себе і сильно – із ворога, як-то кажуть «символічно нищачи» його. І, хоч одними комедіями війни не виграти, вони все ж без зайвого пафосу, з веселим підморгуванням, нагадують: яким би сильним не був супротивник, його таки можна перемогти. Головне – не втрачати віру в себе. І почуття гумору, звісно! 

Вперше опубліковано: Пащенко Анастасія. Залп сміхом по ворогу // Кіно-Театр. - 2020. - №3. - С. 6-7.



Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Генерація волі. Реконструкція образу молодого мічмана Якима Христича

  Неочікувані проблеми – річ звична при роботі над фільмом. Зіткнулася з нею і знімальна група першого короткометражного доповнення до проекту «Генерація волі» під робочою назвою «29 квітня». 

Книга про Боярку в нашій історії.

У вже далекому 2010 році, під час роботи над сценарієм до фільму «Українська революція», я читав спогади Всеволода Петріва. Часто ловлячи себе на думці, що не можу чітко уявити середовище, в якому відбуваються описані автором події. Мова йде не тільки про архітектуру та географію, якраз це можна було уявити завдяки збереженим світлинам та мапам. Те саме стосувалося костюмів і побуту. Але як думали ті чи інші особи? Чому вони робили саме те, що робили? У всього цього мала бути своя передісторія. Якої Петрів, звичайно, не знав, але яка була потрібна, щоб реалістичніше показати події. От, наприклад: в кінці другої серії «Української революції» є кадр, де залізничник встановлює український прапор на станції «Боярка». Хто був цей чоловік? Чому саме він? Як це відбувалось? Ми відповіли собі на ці питання, виходячи із загального контексту спогадів Петріва та розповідей наших консультантів про ту добу, про залізничників, про ситуацію в околицях Києва. Хоча, звісно, цікавіше було б знат...

Анімаційні світи Давида Черкаського

  1. Від памфлета до притчі В історію світового кіно 1960-ті роки увійшли як період піднесення, причому не лише ігрового авторського кінематографу, але й анімації. В Україні, зокрема, в цей час відбувається нове її народження після тривалої паузи (перший період – 1920-1930-ті роки): у 1959 році, постановою ради міністрів УРСР, при Київнаукфільмі відкривається цех художньої мультиплікації. Очолив його представник «першого покоління» українських аніматорів Іполит Лазарчук, до якого долучилися Ніна Василенко, Ірина Гурвич і творча молодь – Цезар Оршанський, Алла Грачова, Марк Драйцун та ін. [1] Серед них – і одна з найяскравіших постатей в історії вітчизняної (і не лише) анімації Давид Черкаський.