Кіновізія

29 квітня - День українського моря. В цей день у 1918 році Чорноморський флот з наказу командувача підняв українські прапори. Інфографіка створена знімальною групою фільму «Тризуб Нептуна» у 2017 році.

29 квітня 1918 року Чорноморський флот з наказу командувача підняв українські прапори. Цій події присвячено мій фільм 2010 року «Тризуб Нептуна» –  стрічку, що відкрила нову сторінку у моїй творчій діяльності. З того часу займаюся висвітленням історії Української революції 1917– 1921 років.

Хочеш побачити світ? Приєднуйся до військово-морських сил!

У нещодавньому матеріалі йшлося про те, як режисер, що не розуміється на історії, може перетворити свого головного героя на ідіота. Сьогодні поговоримо про позитивний приклад роботи з історією. У 2004 році режисер Олівер Стоун (який перестав існувати для мене як митець після його проросійських агіток) створив стрічку про Олександра Македонського, котра невибагливо називається «Олександр».

Через хворобу на ковід я мав час подивитись багато кіно та серіалів, на що зазвичай часу не вистачає. Тепер хочу поділитися деякими цікавими спостереженнями. Серед переглянутих був серіал «Пуаро» з Давидом Суше, який знімався з 1989 по 2013 роки. Між іншим, у нього вельми непоганий переклад українською.

У матеріалі, присвяченому історичному реалізму в кіно, ми обіцяли написати про Циндао. Виконуємо обіцяне.

  Про війну можна писати по-різному. Можна – пригодницьку літературу. Можна – документальну. А можна – містику та жахи. При цьому не баналізуючи і не «знижуючи» тему, а навпаки, по-новому висвітлюючи її, переплавляючи в моторошних та водночас майже (майже?) правдивих історіях колективний і особистий досвід. «Безодня» Влада Сорда так і означена – «Мілітарі-горор, написаний українським солдатом, який понад чотири роки воював з російськими окупантами». І ключове слово тут – саме «мілітарі». У цій збірці оповідань показаний світ війни затягує й жахає чи не більше за власне «страшні історії». Втім, відокремити одне від іншого тут нелегко. Розірвана на шматки дитина, що її необачна мати відправила попісяти, проігнорувавши табличку з написом: «Обережно, міни!»… здавалося б, куди страшніше? А це – навіть не осердя оповідання, а лишень замальовка, деталь, що характеризує місце дії! І жахає вона якраз-таки своєю реалістичністю, котра виразно сигналізує: щось глибоко не так у нашому світі...

Про те, як 6-дюймова гармата руйнує репутацію адмірала. Багато говорять про те, що треба мити руки перед їжею, дивитися на світлофор перш ніж переходити дорогу, та трошки розумітись на історії, якщо плануєш знімати історичне кіно. Як правило, говорять марно. Тому сьогодні я опишу дуже показовий приклад того, як нерозуміння кінематографістами деталей створеної ними ж сцени призводить до… самі побачите чого.

  «Апокриф» про божевілля Ніцше – у Турині він побачив, як візник гамселить непокірного коня, впав тварині на шию, заплакав і втратив свідомість – вартий того, щоб бути екранізованим. Утім, «екранізовувати» філософа – річ невдячна. З ним можна лише вступати в діалог… а то й розгорнути його думку у власну. Як це, власне, і зробив Бела Тарр у своєму «Туринському коні». Дійсно, «читати» кінотвір через Ніцше напряму буде не найкращою ідеєю. Зрештою, філософствувати молотом, хай і словесним, – річ одна, а плівкою – геть інша. Та й взагалі, Ніцше є магістром «веселої науки», а до Таррової творчості веселість світовідчуття, скажімо так, «не характерна». Старий батько-візник, молода дочка і кінь, що раз і назавжди відмовився працювати, – той мікрокосм, що, як краплина води, відбиває в собі макрокосм (за всієї загальності-невизначеності цього поняття, можете розуміти його як хочете); і, скільки б режисер не заперечував символізм своїх фільмів, йому ніхто не вірить. Надто вже влучно переда...