Перейти до основного вмісту

Нова, справжня «Дюна»

Нещодавно відбулася довгоочікувана прем’єра, в кінотеатрах йде нова «Дюна». Фільм режисера з яскраво вираженим почерком, канадійця Дені Вільньова.



Як і можна було очікувати, тут є про що поговорити з режисерської точки зору,  але такий аналіз буде довгим і малоцікавим широкій аудиторії. Тому мені хочеться висловитись не як кінематографісту, а як людині, яка читала книги Френка Херберта в юному віці, і досі любить ці твори.

Неможливо дивитись нову «Дюну» і не порівнювати її як з оригінальним романом, так і з попередніми екранізаціями. Промоматеріали нового фільму готували мене до найгіршого, і лише напівінтуітивна віра в талант Вільньова змусила відвідати допрем’єрний показ. Скажу одразу, я помилився в своїх очікуваннях: нарешті цей унікальний художній твір отримав гідну екранізацію, на яку виявились нездатними попередники Вільньова.


 

Але про все по порядку. Як вчили під час освоєння режисерської професії, і в чому я переконався на власному досвіді, фільм – це не текст. Тому не можна очікувати хорошої екранізації від режисера, який намагається дослівно слідувати літературному твору. Необхідно через дух твору передати його суть, і тут відмінності між книгою та фільмом можуть бути дуже суттєвими.

Але, щоб передати суть «Дюни», важливо зрозуміти, про що писав Херберт. А сам автор дуже ускладнив цю задачу своїм читачам, створивши переплетенням сюжетних ліній, відсилками до міфології, конспірологією, яка, перетікаючи з книги в книгу, розкривалася з різних боків, своєрідні логічні пастки. І коли здавалося: ти вже розумієш, про що йдеться, наступна сторінка знову змушує тебе аналізувати все з початку.

Тому серед читачів і навіть фанів «Дюни» немає єдиної точки зору по цьому питанню (що трохи нагадує спроби трактування Клаузевіца його військовими послідовниками). Додаткової плутанини додають комп’ютерні ігри, які багато хто знає краще за книги. І, звичайно, книги сина автора, в яких багато речей зовсім переозначені.

Свого часу я більш-менш легко проковтнув першу книгу серії, але, починаючи з другої, багато сторінок доводилося читати не один раз для того, щоб зрозуміти авторський задум.


 

Отже, моє бачення суті серії книг про «Дюну» в тому, що зупинка розвитку суспільства прирікає його на існування в неприродних соціальних формах, які ведуть його до загибелі. І що людина, якій долею та здібностями судилося опинитися в потрібний час у потрібному місці, щоб змінити хід історії, має не тільки прийняти цей вибір і обов’язкові жертви, котрі він несе. Вона повинна мати достатньо волі, щоб з усіх альтернатив майбутнього обирати саме ті, що дають людству шанс, хай якими поганими вони можуть виглядати. І що втрата моралі і чутливості прирікає до поразки, а самі ці якості паралізують волю, що веде туди ж. І рух вперед – щоденний баланс між цими альтернативами.

Ось що треба передати через долю хлопця – обраного «героя», який злякався свого майбутнього і прокляв дітей, передавши їм свою роль.

На жаль, режисер однієї з екранізацій, Девід Лінч, не побачив цього в творі. Створивши цікаве художне рішення, погравшись з елементами міфу і незвичним для фантастики антуражем, він все одно отримав «порожній» твір, бо добре візуально створений герой не мав належної глибини.

Тому, щоб заповнити цю порожнечу, довелося пригадувати суперзброю, технологією якої нібито володіли Атріди, та інші речі.

Автори наступної екранізації занадто близько намагалися слідувати тексту, і, хоча відсутність власних фантазій робить їх спробу кращою за художньо багатшу картину Лінча, проте успіхом її назвати теж складно.

У Вільньова Пол інший. Не такий, як в Лінча, але і не такий, як у Херберта. В книзі Пол проживав трансформацію в собі, у спробі стати лідером людей пустелі. Це не можна показати на екрані. У Лінча він просто дорослішав. В новій «Дюні» Пол має якісно змінитися, бо такий, як він є на початку, не зможе стати лідером. Поки є лише перша частина першого фільму, але ми вже бачимо цей процес.


 

Причому вибір актора на головну роль чудово відбиває цей підхід. Сам зовнішній образ персонажа говорить, що цей  хлопець не знає, чого  хоче, йому добре в умовах, що їх створили батьки, можливо, трохи бракує пригод, але не більше. У нього немає бажань. Він хоче так жити і далі.

Таким чином, Вільньов, як і попередники, вніс до свого твору доволі суттєві зміни, але вперше вони пішли на користь фільму.

У новій «Дюні» також вдало вирішено питання технологій. Херберт створив унікальну концепцію, яка дозволила обійти пастку, в яку потрапили багато фантастів-письменників та кінематографістів. В минулому всесвіту «Дюни» відбувся Джихад проти розумних машин, які становили загрозу людству, тому на тисячоріччя уперед розвиток технологій заборонений, обмежений простою механікою. Щоб виконувати функції аналізу, недоступні без комп’ютерної техніки, існують «люди-комп’ютери» – ментати. А польотами в космосі керують інші істоти – навігатори. Це дозволило автору не видумувати подробиці технологій майбутнього, які могли б з’явитися за 1000 років, при цьому відійшовши і від сучасних йому технологій. Єдиний момент у книжковій серії, де явно проглядають технології ХХ сторіччя, це атака Харконенів – на «Дюну». 


 

Вільньов відійшов від принципу Херберта, у новому фільмі рівень технічного розвитку вищий. Хоча існують ментати, проте їхня роль не так яскраво підкреслена, і, хоча ми не бачимо комп’ютерів, але бачимо прилади на кшталт автоматичної системи ППО, яка не може існувати без обчислювальної техніки. Режисер заради більшої видовищності відмовився від надто архаїчного для сучасного глядача технологічного укладу, проте зробив це без явної шкоди для сюжету.

Взагалі, змін у фільмі порівняно з книгою багато, але жодна з них не йде на шкоду суті.

Повертаючись до сцени атаки Харконенами Атрідів, тут ми бачимо практично єдиний концептуальний недолік нового фільму. Добре натреновані легіони Атрідів не показали своєї виучки, а їх командир, замість керувати боєм, бився як простий боєць.

 


Варто відзначити акторський склад стрічки. Все, що в промоматеріалах  виглядало як відверта помилка, наприклад: головний герой – надто гламурний, герцог Атрід – надто беземоційний, його наложниця – не надто аристократична, Дункан – просто гора м’язів, Раббан – занадто кумедний, і т.д., насправді виявилось чудовим акторським ансамблем, де кожен був на своєму місці.

Між іншим, те, що Льєт виявився темношкірою жінкою, на початку викликало питання щодо його родинних стосунків з Чані, але автор його просто і оригінально вирішив. Як… дивиться в кіно!


 

Вдалим рішенням режисера є звукове та музичне оформлення стрічки.

На завершення, хочу відзначити: був у фільмі момент, коли змушений був відірватися від аналізу картини, бо мене охопило відчуття справжнього жаху. Це був епізод перемоги Харконенів і їх розправи над полоненими. Режисеру вдалося передати атмосферу, яку багато хто відчував узимку 2013-2014 років, дивлячись, як прихильники Росії в центрі Києва поводяться з полоненими, коли здавалося, що Україна програла, і цей терор незабаром розіллється по усій країні.

Можна ще дуже багато написати (і прочитати) про цей фільм, але краще піти і подивитись. Для мене ця картина – безперечно, кращий фільм цього року.


 


Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Помилки ціною кіна

Про те, як 6-дюймова гармата руйнує репутацію адмірала. Багато говорять про те, що треба мити руки перед їжею, дивитися на світлофор перш ніж переходити дорогу, та трошки розумітись на історії, якщо плануєш знімати історичне кіно. Як правило, говорять марно. Тому сьогодні я опишу дуже показовий приклад того, як нерозуміння кінематографістами деталей створеної ними ж сцени призводить до… самі побачите чого.

Повість про Машеньку

  Не знаю, чи це ознака того, що наш блог вже сходить на пси, але ми вирішили зробити крок до мейнстріму. Ну, майже. Бо котиків не буде. Буде Машенька, тому що чоловік рішуче сказав мені: «Пиши не про туринського коня, а про білогородську мишу».

Історія України у фото і кіно: 3D-формат

У сучасному кінопрокаті важливою ознакою високоякісного технологічного кінофільму є наявність 3D-версії. Сьогоднішній 3D-формат не є по-справжньому тривимірним. Він складається із двох окремих зображень, для правого і для лівого ока. Залежно від того, як обладнаний кінотеатр, ці зображення демонструються за допомогою або кольорового анагліфу (тоді фільм треба переглядати в червоно-синіх окулярах), або різних методів поляризації (ще один тип окулярів), або інших методів.