«Пульс»: біг з перешкодами до перемоги

 

Про проблему інклюзії останнім часом говорять все частіше – й закономірно, що рано чи пізно мав з’явитися відповідний фільм. І тим більше на часі стрічка, в якій би люди з особливими фізичними потребами виступали не жертвами, а переможцями.

Спортивна драма «Пульс» – повнометражний дебют Сергія Чеботаренка, що розповідає історію паралімпійської чемпіонки. Тема тим більш виграшна, що йдеться про жінку (сильна жінка, що долає всі перепони, – така собі «попелюшка ХХІ ст.»). А головне, що знято стрічку на основі реальних подій: її героїня Оксана Ботурчук – кількаразова призерка літніх Паралімпійських ігор, що вже дуже скоро боротиметься за спортивну честь України на іграх у Токіо. Про відповідність стрічки сучасним трендам свідчить хоча б успіх на  Flathead Lake International Cinemafest (FLIC), де відбулась її світова прем’єра і де «Пульс» виборов перемогу в номінаціях за найкращий фільм та найкращу режисуру.

Слід віддати належне авторам фільму: вони направду показали героїню, яку не треба жаліти: вона цього не потребує. І, разом із тим, достатньо «живу», щоб змусити в себе повірити (не те, щоб їй уже зовсім не бракувало якихось яскравих барв, щоб змусити полюбити себе за щось окрім сили волі й наполегливості… та, зрештою, якраз до такого типу героїв/героїнь вітчизняному глядачу не звикати). Втілила Оксану Ботурчук Наталія Бабенко, що їй, аби переконливо втілити професійну легкоатлетку, довелося пройти кількамісячну підготовку за програмою підготовки професійних спортсменів.

За всіх сильних сторін теми й трактування образу, сама розробка дещо слабша. Відчувається, що сценарист і режисер не шукали складних шляхів і за всієї оригінальності матеріалу (хай у своїй царині випадок Ботурчук досить типовий – широкий глядач мало про це знає); подекуди складається враження, що фільм змонтований переважно із серії кліше. Йдеться не про загальну схему, характерну для жанру: перші успіхи – катастрофа – відчай – боротьба – перемога, куди в міру потреби вкраплюються епізоди кохання й дрібніших поразок. Схематичні більшість персонажів: батьки, що спершу не розуміють доньку, а потім розуміють, перше кохання-розчарування; підлі суперниці, що не зупиняються перед жодною капостю… Друге, «справжнє» кохання героїні Сергій (Сергій Лузановський), здається, не має ніякого життя поза кадром: ми бачимо його лише біля Оксани, зайнятого її справами. Дещо живішими вийшли характери сестри Олени (Вікторія Левченко) і тренерки Ірини (Лілія Ребрик). Характер першої персонажки трансформується по ходу дії, вона розкривається з нової сторони, і за цим цікаво стежити; шкода лише, що показана вона теж вузько функціонально: її лінія обривається і, зробивши свою справу, вона, як мавр, просто зникає з історії. Тренерка Ірина вийшла досить переконливою, її образ неоднозначний: з одного боку, вона добросовісно виконує свою роботу, з іншого – не хоче брати на себе зайвої відповідальності, а її ставлення до підопічних визначається, здається, переважно їхніми успіхами; а втім, якраз це «людське, дуже людське» в персонажці і робить її живою та зрозумілою. 

Образ тренера Сорочана, який сам по собі важко назвати складним чи самобутнім, оживлений грою Станіслава Боклана; те саме можна сказати про його помічника Дмитра (Роман Ясіновський).

Дещо страждає і темпоритм фільму, від чого низка сцен, особливо на початку, видаються затягнутими: от, здається, тільки почалась жвава дія – а фільм вже лаштується до завершення… хоча, слід зазначити, на в’ялість ходу дії страждає чимало українських стрічок.

Дещо покращує ситуацію операторська робота Юрія Короля: траплялося навіть, що його вибудувані композиції кадру, перетягуючи на себе увагу глядача, дещо маскували сповільнену дію. Гарним фільмовим ходом є відзняті коптером міські пейзажі з пташиного польоту: вони стають свого роду лейтмотивом, ніби відзначаючи етапи становлення героїні: приблизно те саме можна сказати про образи стадіонів – від провінційного стадіону в рідному місті героїні до величезного, залюдненого стадіону в Пекіні. Що ж, зрештою, йдеться про свого роду міську казку, хоч би й на основі реальних подій. Інший ключовий пейзаж – Дніпро та його набережні, знову ж таки, від набережної Оксаниної малої батьківщини до київських набережних і пляжів. Про символіку річки, тим більше, Дніпра, можна писати безкінечно – це і життєвий плин, і та ж воля до руху, і, зрештою, Україна (Дніпро ж!). А відносно біографії героїні – рідна ріка, що виявляється поруч все життя.

В цілому, за всіх недоліків – повторимося, типових для українського кіно – «Пульс», без сумніву, фільм потрібний. І справа не лише в темі інклюзії. Він привертає увагу, по-перше, до світу спорту – причому не таких залюблених кінематографістами його видів, як футбол чи бокс. По-друге, не просто до світу спорту, а до того його сектору, що лишається найбільш загадковим для широкого глядача, – професійного спорту людей з обмеженими можливостями. Як влучно було зазначено на прем’єрі фільму, такі твори (як і інформаційне поле довкола нього, включаючи рецензії J ) формує свідомість суспільства, привчає бачити в таких людях не людей з фізичними вадами, а повноцінних громадян – подекуди ще й визначних, як-от Оксана Ботурчук.

І по-третє – те, чим стрічка зачіпає кожного глядача. Не буде великою помилкою сказати, що сучасна масова культура обертається навколо мотиву «герой у кожному». Слабка людина, що стає переможцем і змінює світ навколо, присутня чи не у всіх жанрах від супергеройського кіно до ромкому. Якщо подивитися на «Пульс» у такому ключі – в ньому відкривається ще один вимір, метафоричний. Фізична вразливість героїні (котру не можна назвати ні «слабкою», ні «звичайною») стає її особистою слабкістю, з котрою вона бореться, аби зрештою дістати перемогу. Цьому й вчиться у неї глядач: не давати своєму слабкому місцю стати на заваді внутрішньому чемпіону.