Паскаль – Джонні Флінн і Молл – Джессі Баклі
Вільнолюбна, бунтівлива дівчина в лещатах консервативної родини (і загалом оточення), таємничий незнайомець, що приходить ніби нізвідки, аби врятувати її…
Мотив, здавалося б, далеко не новий, а проте він таїть у собі досить потенціалу, щоб знов і знов вигравати новими барвами. Наприклад, показавши історію про дівчину й серійного вбивцю, котра переходить у щось значно глибше.«Звір»
Майкла Пірса (2017) покликається на історію маніяка на прізвисько «джерсійський
звір», що тримав у страху мешканців Джерсі в 1960–1970-х рр. Покликається
досить умовно, про що у титрах попереджає традиційний дисклеймер: мовляв, всі
персонажі є вигаданими, будь-який збіг з реально живими або померлими людьми
випадковий.
Розігрується
ж все як романтична історія кохання дівчини з благополучної родини й маргінала.
«Романтична» в подвійному сенсі, і, як би не дивно це звучало, чи не більше тут
романтизму в сенсі не сучасному, а «класичному». Герой – одинак, протиставлений
суспільству, із власними уявленнями про світ, досить виклично декларованими, із
самобутньою натурою та власними законами. Такий популярний в романтизмі образ
згодом розвинеться в концепцію «надлюдини», що її можна (дуже умовно і з
застереженнями) взяти за верхню межу романтичного героя. А його зворотний бік,
темний і низовий вимір – саме так, звір, «beast». Взятий в найширшому спектрі,
від біологічного до символічного. От і фільмовий Паскаль (Джонні Флінн) на
позір – достоту «дитя природи»: простий, невибагливий, чужий умовностям, що
ними так любить декорувати себе суспільство. І вперше з’являється він перед очі
героїні й глядача у відповідному антуражі: на світанні, серед пустища, з
рушницею, в образі романтичного мисливця (щоправда, в сумнівній його сучасній
іпостасі браконьєра), та ще й у благородній ролі рятівника. Далі «неочікувано»
(еге ж!) виявляється: це «дитя природи» має свої непривабливі риси… що ж,
маргінал, котрий кидає виклик суспільним нормам, далеко не завжди є героєм
байронівського ґатунку. Перефразуючи Граучо Маркса і вслід за ним Славоя
Жижека: «Він виглядає як убивця і поводиться як убивця. Не дайте ввести себе в
оману: він таки вбивця». Утім, завдяки принадній простоті та харизмі (анти)героя,
в це до останнього якось не віриться. І особливо не хоче вірити героїня, причому
далеко не лише тому, що кохає.
Куди
важливіше те, що послідовно підказують глядачеві і що зрештою озвучує Паскаль: «Ти
– така сама». Звісно, «воно так, але трішечки не так». Молл (Джессі Баклі) за
природою своєю не є холоднокровною убивцею, «хижаком». А проте надто велика
спокуса прочитати в історії Молл і Паскаля не просто «історію кохання». По суті,
Паскаль постає проекцією «звіриного» первня Молл, її «дикості» («вона дика» –
несподівано влучне визначення, дане її цілком вписаною в тамтешній світ сестрою).
Паскаль уособлює собою те, чого так прагне Молл і що так ненавидить її
деспотична матір: вільне, необмежене догмами життя, свободу інстинктів. Недарма,
зрозумівши страшну правду про коханого, дівчина буквально «приміряє» на себе
роль його останньої жертви, проте зрештою реалізується в ролі протилежній –
мисливиці. Вбивши «звіра» Паскаля, вона, слід гадати, зрештою вбиває і «звіра»
в собі. Так що певною мірою історію можна зчитати і як історію дорослішання,
долання в собі дитячих комплексів та агресії, власне, шалу своєї натури. А втім
– це тлумачення певною мірою символістське, тим більше, що подальша доля Молл
лишається за кадром.
Наостанок
варто сказати пару слів і про пейзаж у фільмі, бо він (як і належиться) значною
мірою задає атмосферу кінокартини й ілюструє настрій персонажів. Якщо в «герої»
нашого попереднього допису, «Житловому комплексі “Ред Роуд”», визначальним
пейзажем стають міські вулиці, що в них «затиснуті» персонажі, у «Звірі»
простір відкритий: пустища, ліс і, найперше, море. Море має свою багатющу
символіку (зокрема просторів, свободи), але тут головне, що воно стає свідком
стосунків героїв. І – нехитрий, але безпрограшний мистецький символізм – «підлаштовується»
під їхній душевний стан. Хоча залитий сонцем приморський простір нібито дисонує
з похмурим образом «звіра», що облаштував собі тут «мисливські угіддя», проте по-своєму
ілюструє ідею холоднокровності й безжальності природи, де краса частенько
сусідить зі смертю.
Коментарі
Дописати коментар