Перейти до основного вмісту

Історія одного «Визволення», або Олександр Довженко у Західній Україні. Рік 1940

Рік 1939-й, приєднання Західної України до УРСР – здійснення давньої мрії «двох Україн» про злуку… і несподівано гостре зіткнення двох її культурних традицій-орієнтацій, «європейської» західноукраїнської і «підросійської» наддніпрянської…

Відобразити цю знаменну подію (об’єднання) в «дзеркалі епохи» мав головний кіноспівець країни, Олександр Довженко.



 У вересні-жовтні 1939 року він працює в Західній Україні як керівник кіногрупи і політпрацівник. Разом зі своєю дружиною Юлією Солнцевою він поставив художньо-документальний фільм «Визволення українських і білоруських земель від гніту польських панів і возз’єднання народів-братів в єдину сім’ю», поєднавши хронікальні матеріали із публіцистичним дикторським текстом. І він же з дружиною дає іншу, тіньову картину – в так само «тіньових» текстах, що не скоро стануть доступними загалу. Цікаво зіставити ці два тексти – літературний і кінематографічний. Не можна сказати, що вони вступають у повне протиріччя – але, безперечно, значно доповнюють одне одного. Як, власне, і «два Довженка»: співець соціалізму – і людина з європейською мистецькою освітою[1], визнаний світом режисер, що сам про себе говорив: «Я належу людству»… 

«Визволення…» в кадрі

Вже назва фільму задавала ракурс, в якому мали сприймати історію з виведенням Галичини з-під влади Польщі. Образ останньої в радянському кіно пройшов значну еволюцію – від безперечного ворога і потенційного агресора в 1920-ті до друга і союзника в повоєнний час. Межа 1930-1940-х, що пройшла під знаком «збирання» в УРСР українських земель, визначила і погляд на ті країни, які цими землями володіли. Відповідно, акцент у кіно (і не лише) робили на проблемі відносин колонії й метрополії, звісно, з «марксистських» позицій. І в художньому «Вітер зі Сходу» Абрама Роома, і в художньо-документальному «Визволенні» Олександра Довженка (обидва 1940 р.) Польща – країна-«капіталіст»[2], визискувач, Західна Україна – «пролетарсько-селянський» край, простір для експлуатації, Радянський Союз – визволитель.

Зупинимося на тому, як через призму Західної України подано у фільмі Польщу. Починається фільм образами кордону, межі: Збруч, лінія Мажино, розмежоване на маленькі наділи поле[3]. «Колонія польського імперіалізму, покроєна на вузенькі смужки безправна, неграмотна, обірвана польська рабиня» – ось чим, як говорять титри, була Західна Україна. 88% землі – у польських поміщиків… Ключовим образом тут стає в’язниця (у фільмі подано статистику: 189 тюрем для Західної України, Польща – перше місце в Європі за кількістю в’язниць). Закадровий голос іронічно «обмовляється», назвавши тюрму «заводом Речі Посполитої Польської». І тут же – справжній завод, убога мануфактура, що різко контрастує з новенькою просторою будівлею в’язниці[4]. Далі – коротка розповідь про повстання та політику пацифікації. Інформація про культурну політику: заборона української освіти, боротьба з українською мовою...

Потім – радянська версія анексії: польський уряд втягнув країну у війну, «і за десять днів штучної польської держави не стало». Кадри спустошеної війною з Німеччиною української землі змінюються радісним повідомленням про те, що радянський уряд вважає за обов’язок подати руку допомоги. Показаний переможний хід радянської армії, радісне населення, яке вітає своїх братів з-за кордону…

 Останні кадри, що стосуються польської влади в Україні – розбита техніка і полонені. Пізніше ще ця тема ще зринатиме, але в дусі показу «скалок минулого»: пам’ятник Яну Собеському; стара потворна аристократка, яку вивозять з реквізованого палацу; духовенство і заможно вбрані люди, що ніби тікають на прохання депутата «вийти з нашої землі». Далі йдеться вже про інтеграцію Західної України в СРСР, влиття її населення (представників усіх етносів, зокрема поляків) в «сім’ю радянських народів».

Те, що лишилось поза кадром

Отже, фільм покликаний був якомога виразніше показати темний бік польського минулого Західної України. Утім, прихід радянської влади несподівано оприявнив світлі його сторони – передусім зв’язок з європейською культурою, що особливо . Віддзеркалили цей момент ті ж кінематографісти, що відзначали різкий контраст між «ними» і «нами». Зі спогадів Юлії Солнцевої: «М. С. Хрущов запропонував нам, тобто Олександрові Петровичеві разом із групою виїхати автобусами у Львів і познімати там. Це було цікаво для історії – возз’єднання України. Нам було запропоновано одягти військові костюми, що ми й зробили […] Поїздка ця була цікавою, для нас несподіваною…»[5]. Показовий момент – військові костюми. Експансія військова й культурна – фактично, складові одного процесу. А несподіванок дійсно було багато. Зокрема, випадок, що чітко продемонстрував цивілізаційну прірву. У Львові були крамниці «з дуже гарними для нас небаченими речами»; дружини радянських військових придбали нічні сорочки, прийнявши за сукні, і вдягли їх... Місцеві, «юрба варшав’ян і львів’ян[6]», реготали. Можна уявити, як почувалися Довженко і Солнцева, представники радянської еліти… Старання пропаганди, навіть ореол визволителів так зводилися нанівець. Утім, і без того далеко не всі приймали нову владу. Солнцева згадувала, як холодно їхню групу, вдягнуту у військові однострої, зустріли в ресторані, як того ж дня стріляли у вікно готелю «Жорж», де вони оселились. Боляче сприймала режисерка відсутність культури «у наших товаришів»; навіть бруд у столові і ресторани Львова «… вочевидь, привезли ми»[7].   

З ще більшою гіркотою бачив це Довженко. В одному з донесень НКВС передано його слова про наслідки більшовицької політики: «У Західній Україні нас зустріли торік чудово, а тепер ми довели до того, що там шириться повстанський рух. Гуцулів виселяли із прикордонних районів, робили тисячі ляпсусів. Тепер те ж саме повторюють і в Буковині. Хапають не перебираючи людей – правих і винуватих […] Ми туди несемо нашу брутальність, неделікатність, некультурність. Відчуття таке, що ми не більше організована культура, а більше низька… Вони здивовано бачать, як при нас усе руйнується, як жадібно розхапують речі тощо». Розчарований режисер говорив про те, що «99% поляків – це вороги, 50% євреїв – теж вороги», що радянізація для українців – це національне визволення від поляків, соціалізм же їх мало цікавить. І це – широкі маси, а є ж ще «петлюрівсько-фашистський компонент, налаштований контрреволюційно»[8]

Не дивно, що зрештою Довженко втратив інтерес до картини. Завершила її Юлія Солнцева. Режисер же взявся за роботу над омріяним «Тарасом Бульбою», іншою сторінкою непростих польсько-українських відносин. Цьому проекту з’явитись на світ не судилось взагалі…  




[1]У 1922-23 роках Довженко, що працював до того дипломатичним працівником у Берліні, навчався в професора Віллі Еккеля.

[2] Це підкреслюється тим, що вороже сприймається польський уряд, аристократія, духовенство – але не поляки як етнос.

[3] Юрій Кобилецький, літератор, згадував про враження, яке справили на Довженка західноукраїнські строкаті розмежовані поля: «Ви гляньте, це ж латані-перелатані злидні селянські лізуть у вічі» (Кобилецький Юрій. Художник-трибун // Полум’яне життя. Спогади про Олександра Довженка. – К.: Дніпро, 1973. – С. 292.)

[4] А радянський глядач, вочевидь, мав для себе порівняти їх з потужними радянськими підприємствами

[5] Цит. за: Безручко О. Олександр Довженко: розсекречені документи спецслужб. – К.: Сучасний письменник, 2008. – С. 127.

[6] У Львів від німецької окупації втекло досить багато поляків.

[7] Довженко без гриму: Листи, спогади, архівні знахідки / упоряд. В. Агеєва, С. Тримбач. – К.: Комора, 2014. – С. 301-302

[8] Безручко О. Олександр Довженко: розсекречені документи спецслужб. – К.: Сучасний письменник, 2008. – С. 127-130.






Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Documentary about red terror in Kyiv

Я написав цей матеріл англійською мовою для наших закордонних колег, багато з яких думають що нинішня війна з Росією є лише випадковим непорозумінням через жорстку позицію Українскої влади. Незабаром я підготую його перклад українською і також опубілікую на блозі.   Among rare pieces of archive cinema footages which survived form the period of Ukrainian revolution 1917-1921, there is one which stands aside from the mainstream of those days documentary. Usually we can see the political leaders and public meetings, like in “Ukrainian movement” (1917) or we can see the military forces on parades and in ordinary life like in “Ukrainians in Wetzlar” (1918) or in “Miliraty parade” (filmed on Sophyivska square in Kyiv in summer of 1918). Sometimes ordinary people or landscapes were filmed like in “ Pictures of the Crimean peninsula ” (1918). But film “Victims V.U.CH.K. in Ukraine” is completely different. Most of it shows the results of work of communist secret police ( All-Ukrainian Extr

Сашко Лірник: «Щоб кожне слово мало значення…»

          -  Чи легко, маючи досвід казкаря, переходити до сценарної справи?      Це було зовсім не легко. Треба весь час правити текст, щоб не втратити ідею, яку заклав, бо в результаті виходить зовсім не те, що хотів.

Повість про Машеньку

  Не знаю, чи це ознака того, що наш блог вже сходить на пси, але ми вирішили зробити крок до мейнстріму. Ну, майже. Бо котиків не буде. Буде Машенька, тому що чоловік рішуче сказав мені: «Пиши не про туринського коня, а про білогородську мишу».