Рік 1939-й, приєднання
Західної України до УРСР – здійснення давньої мрії «двох Україн» про злуку… і
несподівано гостре зіткнення двох її культурних традицій-орієнтацій,
«європейської» західноукраїнської і «підросійської» наддніпрянської…
Відобразити цю знаменну подію (об’єднання) в «дзеркалі епохи» мав головний кіноспівець країни, Олександр Довженко.
У вересні-жовтні 1939 року він працює в Західній Україні як керівник кіногрупи і політпрацівник. Разом зі своєю дружиною Юлією Солнцевою він поставив художньо-документальний фільм «Визволення українських і білоруських земель від гніту польських панів і возз’єднання народів-братів в єдину сім’ю», поєднавши хронікальні матеріали із публіцистичним дикторським текстом. І він же з дружиною дає іншу, тіньову картину – в так само «тіньових» текстах, що не скоро стануть доступними загалу. Цікаво зіставити ці два тексти – літературний і кінематографічний. Не можна сказати, що вони вступають у повне протиріччя – але, безперечно, значно доповнюють одне одного. Як, власне, і «два Довженка»: співець соціалізму – і людина з європейською мистецькою освітою[1], визнаний світом режисер, що сам про себе говорив: «Я належу людству»…
«Визволення…» в кадрі
Вже
назва фільму задавала ракурс, в якому мали сприймати історію з виведенням Галичини
з-під влади Польщі. Образ останньої в радянському кіно пройшов значну еволюцію
– від безперечного ворога і потенційного агресора в 1920-ті до друга і союзника
в повоєнний час. Межа 1930-1940-х, що пройшла під знаком «збирання» в УРСР
українських земель, визначила і погляд на ті країни, які цими землями володіли.
Відповідно, акцент у кіно (і не лише) робили на проблемі відносин колонії й
метрополії, звісно, з «марксистських» позицій. І в художньому «Вітер зі Сходу»
Абрама Роома, і в художньо-документальному «Визволенні» Олександра Довженка (обидва 1940 р.) Польща – країна-«капіталіст»[2],
визискувач, Західна Україна – «пролетарсько-селянський» край, простір для
експлуатації, Радянський Союз – визволитель.
Зупинимося
на тому, як через призму Західної України подано у фільмі Польщу. Починається
фільм образами кордону, межі: Збруч, лінія Мажино, розмежоване на маленькі
наділи поле[3].
«Колонія польського імперіалізму, покроєна на вузенькі смужки безправна,
неграмотна, обірвана польська рабиня» – ось чим, як говорять титри, була
Західна Україна. 88% землі – у польських поміщиків… Ключовим образом тут стає
в’язниця (у фільмі подано статистику: 189 тюрем для Західної України, Польща –
перше місце в Європі за кількістю в’язниць). Закадровий голос іронічно
«обмовляється», назвавши тюрму «заводом Речі Посполитої Польської». І тут же –
справжній завод, убога мануфактура, що різко контрастує з новенькою просторою
будівлею в’язниці[4]. Далі –
коротка розповідь про повстання та політику пацифікації. Інформація про
культурну політику: заборона української освіти, боротьба з українською
мовою...
Потім – радянська версія анексії: польський уряд втягнув країну у війну, «і за десять днів штучної польської держави не стало». Кадри спустошеної війною з Німеччиною української землі змінюються радісним повідомленням про те, що радянський уряд вважає за обов’язок подати руку допомоги. Показаний переможний хід радянської армії, радісне населення, яке вітає своїх братів з-за кордону…
Останні кадри,
що стосуються польської влади в Україні – розбита техніка і полонені. Пізніше
ще ця тема ще зринатиме, але в дусі показу «скалок минулого»: пам’ятник Яну
Собеському; стара потворна аристократка, яку вивозять з реквізованого палацу; духовенство
і заможно вбрані люди, що ніби тікають на прохання депутата «вийти з нашої
землі». Далі йдеться вже про інтеграцію Західної України в СРСР, влиття її
населення (представників усіх етносів, зокрема поляків) в «сім’ю радянських
народів».
Те, що лишилось поза кадром
Отже,
фільм покликаний був якомога виразніше показати темний бік польського минулого
Західної України. Утім, прихід радянської влади несподівано оприявнив світлі
його сторони – передусім зв’язок з європейською культурою, що особливо .
Віддзеркалили цей момент ті ж кінематографісти, що відзначали різкий контраст
між «ними» і «нами». Зі спогадів Юлії Солнцевої: «М. С. Хрущов запропонував
нам, тобто Олександрові Петровичеві разом із групою виїхати автобусами у Львів
і познімати там. Це було цікаво для історії – возз’єднання України. Нам було
запропоновано одягти військові костюми, що ми й зробили […] Поїздка ця була
цікавою, для нас несподіваною…»[5].
Показовий момент – військові костюми. Експансія військова й культурна –
фактично, складові одного процесу. А несподіванок дійсно було багато. Зокрема,
випадок, що чітко продемонстрував цивілізаційну прірву. У Львові були крамниці
«з дуже гарними для нас небаченими речами»; дружини радянських військових
придбали нічні сорочки, прийнявши за сукні, і вдягли їх... Місцеві, «юрба
варшав’ян і львів’ян[6]»,
реготали. Можна уявити, як почувалися Довженко і Солнцева, представники
радянської еліти… Старання пропаганди, навіть ореол визволителів так зводилися
нанівець. Утім, і без того далеко не всі приймали нову владу. Солнцева
згадувала, як холодно їхню групу, вдягнуту у військові однострої, зустріли в
ресторані, як того ж дня стріляли у вікно готелю «Жорж», де вони оселились.
Боляче сприймала режисерка відсутність культури «у наших товаришів»; навіть
бруд у столові і ресторани Львова «… вочевидь, привезли ми»[7].
З ще більшою гіркотою бачив це Довженко. В одному з донесень НКВС передано його слова про наслідки більшовицької політики: «У Західній Україні нас зустріли торік чудово, а тепер ми довели до того, що там шириться повстанський рух. Гуцулів виселяли із прикордонних районів, робили тисячі ляпсусів. Тепер те ж саме повторюють і в Буковині. Хапають не перебираючи людей – правих і винуватих […] Ми туди несемо нашу брутальність, неделікатність, некультурність. Відчуття таке, що ми не більше організована культура, а більше низька… Вони здивовано бачать, як при нас усе руйнується, як жадібно розхапують речі тощо». Розчарований режисер говорив про те, що «99% поляків – це вороги, 50% євреїв – теж вороги», що радянізація для українців – це національне визволення від поляків, соціалізм же їх мало цікавить. І це – широкі маси, а є ж ще «петлюрівсько-фашистський компонент, налаштований контрреволюційно»[8]…
[1]У 1922-23 роках Довженко, що
працював до того дипломатичним працівником у Берліні, навчався в професора
Віллі Еккеля.
[2]
Це підкреслюється тим, що вороже сприймається польський уряд, аристократія,
духовенство – але не поляки як етнос.
[3] Юрій Кобилецький, літератор,
згадував про враження, яке справили на Довженка західноукраїнські строкаті
розмежовані поля: «Ви гляньте, це ж латані-перелатані злидні селянські лізуть у
вічі» (Кобилецький Юрій. Художник-трибун // Полум’яне життя. Спогади про
Олександра Довженка. – К.: Дніпро, 1973. – С. 292.)
[4] А радянський глядач, вочевидь, мав
для себе порівняти їх з потужними радянськими підприємствами
[5] Цит. за: Безручко О. Олександр
Довженко: розсекречені документи спецслужб. – К.: Сучасний письменник, 2008. –
С. 127.
[6] У Львів від німецької окупації
втекло досить багато поляків.
[7] Довженко без гриму: Листи,
спогади, архівні знахідки / упоряд. В. Агеєва, С. Тримбач. – К.: Комора, 2014.
– С. 301-302
[8] Безручко О. Олександр Довженко:
розсекречені документи спецслужб. – К.: Сучасний письменник, 2008. – С.
127-130.
Коментарі
Дописати коментар